Вона присідає, щоб підняти свою перепустку. Коли вона випростовується, рукав її фліски ледь помітно задирається, оголюючи внутрішню сторону лівого передпліччя.
Там шрам. Це не рівний, акуратний слід від хірургічного скальпеля. Це щось рване, вузлувате і жорстоке. Такий слід залишає розпечений метал. Осколок. Коли ти стоїш надто близько до епіцентру вибуху.
Старший прапорщик Коваль, який стоїть трохи позаду генерала, завмирає. Його очі мружаться. Він пройшов достатньо гарячих точок на Донбасі ще на початку війни, щоб з першого погляду впізнати мінно-вибухову травму на людській шкірі.
Але Руденко вже розвертається. Він уже викинув цю “сіру мишу” з голови. У нього брифінг за п’ятнадцять хвилин, координація масштабних навчань і ціла база підлеглих, які виструнчуються по стійці струнко, щойно він проходить повз. Навіщо витрачати час на якусь підрядницю, яка, напевно, отримала свою посаду через кумівство, а не через реальні навички?
— Лейтенанте Хмара, — генерал зупиняється у дверях. — Простежте, щоб наша нова подруга добре засвоїла урок. Ця кімната для неї закрита, якщо тільки її сюди не викличуть. А всі виклики йдуть виключно через мій кабінет.
— Зрозумів, пане генерале! — Хмара самовдоволено шкіриться до жінки. — Не переймайтеся, пані. Ми знайдемо вам роботу по профілю. Може, на складі треба інвентаризацію провести. Або в пральні.
Знову хвиля регіту. Вони виходять, їхні голоси відлунюють і розчиняються в довгому бетонному коридорі. Хтось обговорює меню на сніданок. Хтось кидає ще один плоский жарт про “цивільних айтішників”. Важкі герметичні двері зачиняються.
Диспетчерська повертається до свого звичного базового ритму. Гудуть кулери серверів. Переморгуються індикатори на панелях. А Гаврилюк так і не ворухнувся у своєму кутку. Він усе ще тримає ручку, все ще вдає, що заповнює формуляри. Але його погляд невідривно стежить за жінкою.
Вона повертається до свого робочого місця, сідає в крісло і виводить на екран те саме діагностичне вікно, з яким працювала до їхнього приходу. Її руки лягають на клавіатуру. Знову цей хват. Цей специфічний, безпомилковий хват.
— Давно в цій справі? — голос старого сержанта хрипкий від десятиліть крику крізь шум дизельних генераторів та артилерійську канонаду.
Вона не здригається і навіть не зупиняє швидкий біг пальців по клавішах.
— Достатньо давно, головний майстер-сержанте.
Вона назвала його звання, навіть не глянувши на погони. Цікаво.
— Ті протоколи шифрування… — Гаврилюк задумливо стукає ручкою по журналу. — Більшості тутешніх розумників потрібна інструкція і хвилин п’ятнадцять часу, щоб просто зайти в систему без помилок.
— Мені доводилося працювати зі схожими системами раніше.
— “Схожими”, значить… — сержант повільно киває. — Ну, можна сказати й так.
Вона нарешті повертає до нього голову. Дійсно дивиться на нього. І за цими холодними очима кольору зимового моря просто зараз іде складний математичний процес. Оцінка ризиків. Розрахунок необхідності. Аналіз того, чого саме може коштувати їй ця конкретна розмова.
— Я можу вам чимось допомогти, майстер-сержанте?
— Та ні. Просто цікаво, — він закриває журнал і підводиться з тією обережною плавністю людини, чиї коліна пам’ятають надто багато жорстких приземлень з парашутом і марш-кидків по броні. — Я в цій структурі вже дуже давно. Бачив багато людей. Бачив різних спеціалістів із допусками, яких у них не мало б бути. Технічних консультантів, які знають речі, що не входять до їхніх посадових інструкцій.
Він повільно йде до дверей і на мить зупиняється.
— Бачив і операторів. Справжніх. Тих, які ніколи не вішають на себе зайвих значків і не кричать про свою роботу.
Вона повертається до монітора, не проронивши ні слова. Гаврилюк береться за ручку дверей, але знову завмирає.
— Твоє дихання, — тихо каже він. — Чотири на чотири. Це управління бойовим стресом. Цьому вчать на спеціальних базах. У місцях, про які більшість цивільних навіть не чули.
Він не чекає на підтвердження чи заперечення.
— Гарного вам дня, пані.
Клацання замка. Двері зачиняються.
Пальці жінки залишаються твердими і впевненими на клавіатурі, але її щелепа ледь помітно стискається. Буквально на міліметр. На її зап’ясті, майже прихованому під рукавом реглана, тьмяно світиться циферблат масивного тактичного годинника. Формат часу — двадцять чотири години. Але є там дещо ще.
Маленька кнопка збоку. Втоплена в корпус. Її легко не помітити, якщо не знати, куди саме дивитися. Такі кнопки не ставлять на комерційні моделі, які продаються в інтернет-магазинах.
Вона кидає на неї швидкий погляд.
Ще ні. Ще зовсім не час.