Генерал подався вперед, його обличчя наблизилося до її.
— Отже, слухай уважно, як ми зараз зробимо. Ти доїдаєш свій сніданок. Потім ідеш пакувати свої манатки. А потім тебе під конвоєм виводять за периметр бази. І якщо ти сьогодні народилася в сорочці, то ми не будемо порушувати проти тебе кримінальну справу за спробу кібершпигунства.
— Я не здійснювала жодного шпигунства.
— Прапорщик Коваль стверджує інше.
Отже, Коваль усе-таки доповів. Олена не була здивована. Прикро, але очікувано. Система перемелює навіть хороших людей.
— Тоді прапорщик Коваль має надати свої докази через офіційні канали.
— Офіційні канали?! — обличчя Руденка налилося кров’ю від люті. — Ти думаєш, що зможеш викрутитися через адвокатів? Думаєш, якщо ти цивільна, то можеш махати статутами, коли тебе спіймали на гарячому?!
— За всієї поваги, пане генерале, — вона витримала паузу, дозволивши тиші в їдальні стати абсолютною, дзвінкою. — Якщо ви збираєтеся висувати звинувачення, вам варто для початку розібратися у фактах.
— Мої факти неспростовні! Ти була в закритій системі! Дивилася файли, на які в тебе немає допуску!
— Журнали доступу не є цілком таємними. Це адміністративні записи рівня “Для службового користування”.
— Не о п’ятій ранку!
— Час доби не змінює грифу секретності документа, пане генерале.
Руденко з силою вдарив долонями по столу. Тарілки здригнулися.
— З мене досить. Ти затримана до з’ясування обставин.
Він різко вихопив рацію з розгрузки:
— Служба безпеки бази, це генерал Руденко. Мені потрібен наряд у другу їдальню. Негайно. Маємо підрядника, який грубо порушив протоколи безпеки об’єкта.
З динаміка пролунав статичний тріск:
— Прийняв, пане генерале. Група висувається.
Олена не зірвалася з місця. Не почала виправдовуватися чи кричати про свої права. Вона просто сиділа, дихаючи у своєму стабільному ритмі “чотири на чотири”, і дивилася на генерала очима кольору зимового моря.
За три хвилини до зали влетіли четверо бійців спецвзводу охорони. Важкі бронежилети, шоломи, тактична зброя — повний пакет для демонстрації сили.
— Пане генерале! — старший групи віддав честь.
— Ця особа здійснювала несанкціонований доступ до секретних систем, — Руденко вказав на Олену. — Ізолювати і готувати до допиту.
— Так точно! — боєць повернувся до неї. — Громадянко, повільно встаньте. Руки тримайте на видноті.
Вона підкорилася. Відсунула тарілку, граційно піднялася з-за столу. Жодної напруги в тілі, жодних різких рухів.
Їдальня німувала. Усі сотні людей спостерігали за цією сценою. Це була історія, яку сьогодні обговорюватимуть у кожній курилці бункера: підрядниця, яка уявила себе кимось важливим, нарешті отримала по заслугах.
— Руки за спину, будь ласка.
Вона спокійно звела руки за спиною. Відчула, як на зап’ястях затягуються жорсткі пластикові стяжки. Не настільки туго, щоб перекрити кровообіг, але достатньо надійно, щоб унеможливити будь-який спротив.
— Зброя, заборонені предмети є?
— Ні.
— Ми все одно проведемо обшук.
— Звісно.
Бійці діяли професійно. Швидкий огляд, перевірка кишень. У неї конфіскували планшет, магнітну перепустку та телефон. Масивний тактичний годинник залишили на руці. Нікому й на думку не спало його знімати. Навіщо? Це ж просто годинник.
— Куди її доправити, пане генерале? — запитав старший групи.
— У третій ізолятор на гауптвахті. Хай посидить сама, поки ми не зберемо слідчу комісію.
— Третя камера — це для кримінальних затриманих, пане генерале. Там суворий режим…
— Я неясно висловився?!
— Так точно, зрозумів!
Вони вивели її з їдальні. Провели через увесь комплекс, повз ранкові зміни, повз шеренги солдатів та офіцерів, які проводжали їх здивованими і насмішкуватими поглядами.
Гауптвахта знаходилася в найвіддаленішому кутку периметра — низька бетонна будівля, призначена для тимчасового тримання порушників перед їхньою відправкою до військової прокуратури. Камера №3 мала площу два на три метри. Голі сірі стіни, металеві нари, прикручені до підлоги, та маленьке заґратоване віконце під самою стелею, з якого було видно лише клаптик осіннього неба.
Бійці розрізали стяжки на її руках, вийшли і з брязкотом зачинили важкі сталеві двері. Клацнув замок.
Олена залишилася сама. Вона сіла на жорсткі нари, відкинула голову на холодний бетон і заплющила очі.
Для будь-кого стороннього це виглядало як абсолютний фінал. Точка неповернення. Пастка закрилася, гра закінчена. Але ігри мають свої правила. І зовсім скоро вона покаже цим людям, що весь цей час вони грали не в ту гру.
Вона глянула на годинник. 14:37.
Через двадцять три хвилини дехто дуже впливовий у столиці помітить, що вона пропустила обов’язковий сеанс зв’язку.
Через шістдесят три хвилини автоматично активуються протоколи критичного реагування, які вона заклала ще три місяці тому.
А приблизно через дві години генерал Руденко на власній шкурі відчує різницю між посадовою пихою та справжньою, безжальною владою.
Вона контролювала дихання. Чотири секунди вдих. Затримка. Чотири видих.
Десь високо над бункером, розрізаючи небо, проревів двигунами винищувач. Тренувальний політ Повітряних Сил. Там, нагорі, молоді пілоти витискали з машин максимум, свято вірячи, що тил прикриває їхні спини. І здебільшого так і було. Але не тоді, коли гниль починалася з самої верхівки. Не тоді, коли ті, хто мав захищати систему, спокійно продавали її зсередини.
Двері камери зі скреготом відчинилися. На порозі стояв полковник Борисенко, начальник служби безпеки. У руках він тримав товсту картонну теку. Виглядав він вкрай напруженим.
— У мене є до вас кілька запитань.
— Мені вже висунули офіційні звинувачення? — спокійно спитала Олена.
— Це залежатиме від ваших відповідей, — він сів на протилежний край металевих нар. — Що ви робили в диспетчерській о 05:00?
— Системну діагностику.
— Чому саме о 05:00?
— Мінімальний трафік. Це дає найчистіші дані про продуктивність.
— Ви переглядали журнали автентифікації користувачів.
— Це є частиною моєї діагностики.
— Прапорщик Коваль стверджує інакше.
— Прапорщик Коваль помиляється щодо мого рівня допуску та інструкцій.