От тільки доступ був здійснений з IP-адреси, яка була жорстко прив’язана до персонального комп’ютера в кабінеті генерала Руденка. О третій годині ночі. Коли штабний блок замкнений, на сигналізації і має бути абсолютно порожнім.
Вона підняла планшет і зробила серію знімків екрана. Зашифроване сховище. Жорсткий ланцюг збереження доказів. Це були матеріали, які вистоять перед будь-яким військовим трибуналом, коли справа дійде до арештів.
— І що ми тут робимо?
Вона не підстрибнула. Не спробувала гарячково згорнути вікна. Просто спокійно повернулася.
У дверях стояв старший прапорщик Коваль. Сумка з інструментами висіла на плечі. Підозра була написана на його обличчі великими літерами, наче офіційне звинувачення.
— Системна діагностика, — рівно відповіла Олена. — Хтось отримував доступ до файлів в обхід нормальних параметрів.
— У вас немає допуску для проведення перевірок безпеки.
— Я не проводжу перевірку безпеки. Я перевіряю цілісність системи.
— А як на мене, це виглядає саме як несанкціонований аудит, — він зробив крок уперед, мружачись на її монітор. Його вираз обличчя різко змінився. Він розпізнав, ЩО саме вона відкрила. Зрозумів, чим це пахне.
Кілька секунд вони просто мовчали. Тихо шипів кондиціонер.
— Вам треба вийти з системи, — нарешті важко промовив Коваль. — Негайно.
— Зачекайте хвилину.
— Ні. Зараз. — Його рука опустилася на тактичну рацію на поясі. — Або я викликаю охорону.
Олена натиснула комбінацію клавіш. Зберегла логи. Вийшла із системи. Встала з кріसला.
— Прапорщику Коваль, — її голос був тихим, але різав простір, мов склоріз. — Якщо хтось на цій базі компрометує секретні дані, хіба ви не хотіли б про це знати?
— Я б хотів, щоб цивільні підрядники сиділи у своїй ніші. І я дуже не хочу пояснювати своєму командиру, чому якась дівчина з ІТ-компанії порпається в журналах доступу о п’ятій ранку.
— Справедливо.
Вона рушила до виходу. Він перегородив їй шлях. Не агресивно. Він просто стояв там — стіна невпевненості, намагаючись вирішити, чи є вона загрозою, яку треба негайно нейтралізувати.
— Хто ви така насправді? — тихо спитав він.
— Саме та, чиє ім’я написано на цій перепустці.
— На вашій перепустці написано “технічний консультант”. Але звичайні айтішники не вміють читати протоколи шифрування на такому рівні. І не проводять прихованих аудитів.
Він не був дурнем. Можливо, ніколи ним і не був. Просто грав свою роль у системі, якій довіряв.
— Я служу на цій посаді вже дванадцять років, — продовжив Коваль, стискаючи рацію. — Я знаю, як виглядає норма. Ви — не норма. Можливо, ви шпигунка. Промисловий шпіонаж. Це трапляється частіше, ніж про це пишуть. Конкуренти, іноземні спецслужби… Я маю заарештувати вас прямо тут і зараз.
— Мали б, — спокійно погодилася вона. — Але не зробите цього.
— Чому це?
— Тому що якась частина вас розуміє, що тут коїться щось брудне. Ви це відчуваєте. Дрібниці, які не сходяться. Шаблони доступу до даних, які виглядають дивно. Накази, в яких немає логіки.
Вона зустрілася з ним поглядом і не відводила очей.
— Ви добре знаєте свою роботу, прапорщику. Достатньо добре, щоб помітити аномалії. Але вам не вистачає зірок на погонах, щоб щось із цим зробити.
Жовно на його щоці сіпнулося. Він зробив півкроку вбік.
— Ідіть геть.
Вона вийшла в коридор. За її спиною Коваль так і залишився стояти в диспетчерській із рацією в руці, намагаючись зрозуміти, що з цього гірше: довіритися незнайомці чи проігнорувати власні інстинкти.
До 06:00 база прокинулася остаточно. Ранкове шикування, важкий гуркіт сотень берців на бетонному плацу, запах дизеля від генераторів та гарячкова метушня біля ліній роздачі їжі. Звичний, відпрацьований до автоматизму хаос військового об’єкта, що розпочинає свій день.
Олена сиділа у великій їдальні для сержантського складу та підрядників. Перед нею холола порція вівсянки. Коли до зали ввійшов генерал Руденко зі своїм незмінним почетом, він помітив її одразу. У тому, як він цілеспрямовано змінив траєкторію і попрямував до її столу, відчувалася хижа, майже театральна зумисність.
— Ну треба ж, — генерал зупинився навпроти неї. Його свита миттєво утворила півкільце за його спиною. — А я, зізнатися, не очікував побачити вас тут цього ранку.
Олена повільно підняла погляд від тарілки:
— Не очікували, пане генерале?
— До мене дійшли чутки, що ви були в диспетчерській ще до світанку, — він сперся руками на стіл, нависаючи над нею. — О п’ятій ранку. До початку дозволених робочих годин. Проводили якісь там… діагностики.
— Як і вимагає протокол оптимізації систем.
— Дивно. Щось я не пригадую, щоб віддавав наказ оптимізувати системи о п’ятій ранку, — Руденко сів навпроти неї без запрошення. Його погляд став жорстким. — Натомість я чітко пам’ятаю свій наказ: триматися подалі від систем, які вас не стосуються.
— Системи, які я перевіряла, не були тактичними. Це були адміністративні журнали доступу.
— До яких ви маєте рівно нуль цілих і нуль десятих відсотка допуску!
Розмова ставала занадто гучною. Сусідні столи почали замовкати. Усі погляди в їдальні сфокусувалися на цій сцені.
— Якщо існує підозра щодо порушення безпеки, я зобов’язана діяти згідно зі своїм контрактом, — абсолютно спокійно, не підвищуючи голосу, відповіла Олена.
— Порушення безпеки? — Руденко засміявся. Це був той самий сміх, покликаний принизити й розтоптати опонента. — Я тобі розкажу про порушення безпеки, люба моя. Моє головне порушення безпеки — це коли неавторизований цивільний персонал лізе в секретні бази даних, а потім, коли його ловлять на гарячому, намагається сховатися за бюрократичними відмовками.
— Я ні від кого не ховаюся.
— Авжеж. Ти просто сидиш тут, їси свою вівсянку і вдаєш, ніби щойно не порушила з пів десятка наказів.