Десь за чотири місяці до весілля я почала відчувати зміни в Артурі. Він усе частіше затримувався в офісі до ночі, вів якісь притишені телефонні розмови у ванній, пояснюючи це “різницею в часі з інвесторами”. Наші традиційні суботні сніданки в улюбленій кав’ярні постійно скасовувалися через якісь раптові “кризи” в компанії. А коли ми все ж були разом, він здавався відсутнім: його телефон постійно вібрував, погляд блукав десь далеко.
Ще більше лякало те, як він почав чіплятися до дрібниць, які раніше обожнював. Моє почуття гумору раптом стало “занадто саркастичним” для його ділових партнерів. Моя улюблена смарагдова сукня, яка, за його ж словами, колись підкреслювала мої очі, тепер “робила моє обличчя блідим”. Навіть моя ранкова звичка писати в щоденник за кухонним столом почала його дратувати, бо я “займаю забагато місця”.
Водночас Віка почала дзвонити мені мало не щодня. Офіційною причиною завжди були деталі весілля.
— Я просто хочу, щоб у моєї старшої сестрички все було ідеально! — щебетала вона в слухавку, хоча 90% організаційних питань вирішувала мама. Віка навіть зголосилася поїхати замість мене на зустріч із флористом та музикантами, коли я “горіла” на роботі через запуск нової рекламної кампанії.
Одного вівторка ми вечеряли в новому дорогому ресторані на Печерську. Артур був відчуженим, на запитання про його день відповідав односкладово. Коли екран його телефону засвітився вшосте за вечір, мені увірвався терпець.
— Може, є якесь інше місце, де б ти зараз хотів бути? — запитала я, намагаючись зберегти спокійний тон, хоча в животі вже зав’язувався тугий вузол.
— Вибач, робочі моменти, — пробурмотів він, перевертаючи телефон екраном донизу. — Сама знаєш, що буває перед новим раундом інвестицій.
За кілька днів, сортуючи речі для хімчистки, я відчула на комірі його сорочки чужий парфум. Густий, важкий, солодкий квітковий аромат — повна протилежність легким цитрусовим нотам, які носила я. Коли я прямо запитала про це, Артур навіть оком не моргнув. Він видав ідеально завчену історію: весь день провів з потенційною інвесторкою на ім’я Клара, яка вилила на себе пів флакона парфумів і на прощання обійняла його. Це звучало настільки правдоподібно, що я змусила себе в це повірити. Я так відчайдушно хотіла йому вірити.
На вихідних я зустрілася з Оксаною. Ми сиділи на терасі, і я вилила їй усі свої страхи над тарілкою сирників.
— Це просто передвесільний мандраж, Соню. Таке буває у всіх, — заспокоювала вона мене, попиваючи матча-лате. — Ми з моїм Денисом взагалі гризлися як собаки за місяць до розпису. Це нормально.
Але клубок тривоги в грудях не зникав. Мама теж помітила мій стан під час нашої недільної відеорозмови.
— Ти ніби літаєш десь в іншому вимірі, доню, — сказала вона, стурбовано дивлячись в екран. — Це через весілля, чи трапилося щось інше?
Я змусила себе усміхнутися:
— Просто купа дрібних справ, мам. Усе чудово.
Але все було не чудово. Я почала намагатися ще більше, думаючи, що, можливо, занадто занурилася у свою роботу. Забронювала нам парний масаж, купила розкішну нову постіль, вчилася готувати його улюблені стейки за складним рецептом. Та чим більше зусиль я докладала, тим далі він віддалявся.
А потім настав день фінальної дегустації весільного меню. Те, про що Артур говорив тижнями. Зранку він зателефонував і сказав, що в нього екстрена нарада.
— Хай Віка з тобою з’їздить, — запропонував він. — Вона все одно знає, що я люблю.
Коли я поклала слухавку, мене буквально занудило. Звідки моя сестра знає кулінарні смаки мого нареченого краще за мене? І все ж, я поїхала до ресторану, де Віка вже чекала на мене.
Наступного дня, прибираючи в салоні машини Артура перед нашою спільною поїздкою до Чернівців, я знайшла срібний браслет. Він заплутався в замку ременя безпеки на пасажирському сидінні. Тонкий ланцюжок із маленькою бірюзовою підвіскою. Я впізнала його миттєво. Це був браслет Віки — бабусин подарунок їй на двадцятиліття.