Коли того ж вечора я показала знайдений браслет Артуру, на його обличчі не здригнувся жоден м’яз. Він сидів на нашому дизайнерському дивані, спокійно гортаючи стрічку новин, і його тон був абсолютно буденним.
— А, це, мабуть, твоя сестра згубила, коли я підвозив її до ресторану минулого тижня, — гладенько, без жодної заминки відповів він. — Вона ще жалілася, що десь загубила прикрасу. Певно, я просто замотався і вилетіло з голови тобі сказати.
— Ти жодного разу не згадував, що кудись возив Віку, — мій голос прозвучав ледь чутно, ніби сів від раптової застуди.
— Хіба? Ну, це ж така дрібниця. Просто зробив послугу по дорозі.
Коли я набрала номер сестри, її версія збіглася з його словами слово в слово. Навіть інтонація здавалася завченою. Її розповідь була аж занадто ідеальною.
— Ой, Соню, ти знайшла його! Я вже всю свою квартиру догори дриґом перевернула. Артур був такий люб’язний, що підкинув мене, бо моя машина якраз була на СТО.
Тієї ночі я не зімкнула очей. Мій мозок працював на шалених обертах, бігаючи по жахливому, замкненому колу. Чи вони заздалегідь узгодили свої історії? Або ж я просто накручую себе і божеволію через передвесільний стрес?
Постійна напруга почала даватися взнаки. Я стрімко втрачала вагу, якої в мене і так було небагато, а під очима залягли глибокі, темні тіні. Я потайки, нічого не кажучи Артуру, почала ходити до психотерапевта у невеличкий кабінет неподалік від Золотих Воріт. Мені здавалося, що я втрачаю зв’язок з реальністю.
За три тижні до того, як ми мали стати перед вівтарем, Артур посадив мене за стіл і серйозним, ніби діловим тоном запропонував “поставити весілля на паузу”.
— Я хвилююся за тебе, Соню. Ти останнім часом сама не своя, зовсім виснажена. Можливо, ми занадто поспішаємо і беремо на себе забагато зобов’язань.
Ці слова розбили мене вщент. Я розридалася прямо там, на кухні, благаючи його пояснити, що не так, де я помилилася, як я можу все виправити. Він обіймав мене, механічно гладив по спині, повторюючи, що все буде добре, але його очі залишалися абсолютно порожніми, як у чужої людини.
Тієї ж ночі, близько другої години, я прокинулася і побачила, що місце поруч зі мною порожнє. З коридору, з боку його кабінету, долинали приглушені обривки розмови.
— Не зараз. Вона почує… Я знаю, знаю. Вже скоро, я ж обіцяв.
Наступного дня я вирішила зробити йому сюрприз і привезти обід прямо в офіс. Коли я виходила з квартири, зателефонував тато.
— Софійко, дитино, ти взагалі щось їси? Мати каже, що ти світишся, як та свічка. Ми дуже за тебе хвилюємося.
— Зі мною все гаразд, тату, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Це просто нерви перед розписом. Я якраз їду до Артура, везу йому обід.
— Добре. Цей молодий чоловік має носити тебе на руках і пилинки здувати, запам’ятай.
Якби ж він тільки знав.
Охоронець у просторому мармуровому холі преміального бізнес-центру на Печерську впізнав мене і привітно кивнув, пропускаючи до турнікетів. Піднімаючись у швидкісному ліфті на чотирнадцятий поверх, я спіймала своє відображення у дзеркальних дверцятах: бліда, напружена жінка, яка відчайдушно намагається розгладити зморшки тривоги на лобі. У паперовому пакеті я тримала його улюблений крафтовий сендвіч з пастрамі з популярної подільської пекарні.
Коли я увійшла до зони рецепції, асистентка Артура, Марина, різко підвела погляд від монітора. У її очах промайнув непідробний, тваринний жах.
— Софіє! Ми… ми не чекали вас сьогодні.
Її погляд нервово метнувся до зачинених дверей кабінету боса, а потім знову повернувся до мене.
— Нічого страшного, — відповіла я, привітно піднімаючи пакет. — Я просто привезла йому перекусити. Я зачекаю тут.
Марина підскочила з крісла якось надто різко, ніби намагаючись закрити собою прохід.
— Знаєте, у нього зараз надзвичайно важлива зустріч. Він суворо заборонив його турбувати. Може, я просто напишу йому в месенджер, що ви зайшли?
Щось у її липкій, нервовій енергетиці змусило всі тривожні дзвіночки в моїй голові забити на сполох.
— Марино, він там один?
Її секундної затримки з відповіддю було достатньо. Не чекаючи, поки вона вигадає чергову брехню, я обійшла її стійку і штовхнула важкі дубові двері кабінету.
Ця картина випалена в моїй пам’яті назавжди, немов тавро. Артур напівсидів на краю свого масивного робочого столу. Його руки міцно стискали талію моєї сестри, а її руки були невідривно сплетені на його шиї. Вони цілувалися з такою глибокою, жадібною пристрастю, яка кричала про давню, відпрацьовану інтимність. Вони були настільки поглинуті одне одним, що навіть не почули, як відчинилися двері.
Це дало мені кілька нестерпно довгих ударів серця, щоб усвідомити всі деталі. Зім’ята шовкова блузка Віки, розстебнутий комірець сорочки Артура, те, як природно і звично їхні тіла горнулися одне до одного.
Коли двері голосно клацнули, зачиняючись за моєю спиною, вони відскочили одне від одного. Три обличчя в кімнаті застигли в ідеальній масці шоку.
— Соню… — Артур оговтався першим, гарячково поправляючи краватку. — Це зовсім не те, що ти думаєш.
Віка навіть не стала обтяжувати себе такими жалюгідними виправданнями. Вона просто сіпнула підборіддям, випростовуючись із якимось зухвалим викликом.
— Ми не планували цього. Воно… просто так сталося.
На мене раптом накотила холодна, мертва порожнеча.
— Як довго? — запитала я.
Артур кинув панічний погляд на Віку, потім знову на мене.
— Софіє, давай обговоримо це в іншому місці, без зайвих вух.
— Як. Довго? — мій голос звучав монотонно, ніби належав роботу.
— Кілька місяців, — різко відповіла Віка, дивлячись мені прямо в очі. — Майже одразу після вашої вечірки на честь заручин.
Кілька місяців. Майже половину нашого статусу наречених. Поки я їздила на дегустації весільних тортів і ламала голову над планом розсадки гостей, вони регулярно спали за моєю спиною.
Артур відійшов за стіл, створюючи між нами фізичний бар’єр, ніби ми вели складні корпоративні переговори.
— Я ніколи не хотів завдати тобі болю, Соню. Почуття… вони іноді змінюються. Я збирався все тобі розповісти після…
— Після чого? Після того, як ми б розписалися? Після нашого медового місяця на Мальдівах? — мій голос нарешті зірвався.
— Я намагався знайти правильний момент, — його тон залишався тим самим відшліфованим, розсудливим голосом, яким він заспокоював інвесторів.
Паперовий пакет вислизнув з моїх рук і з глухим стукотом впав на дорогий килим.
— Я вірила вам. Вам обом.
Віка, принаймні, мала совість опустити очі.
— Це просто сталося, Софіє. Ми намагалися це припинити.
— Закрий рота, — відрізала я. Навіть те, як вона назвала моє ім’я, здавалося брудною зрадою. — Нічого не “просто стається” протягом чотирьох місяців. Ви робили вибір. Щоразу. Кожне таємне повідомлення, кожна збрехана поїздка, кожен раз, коли ви дивилися мені в очі й грали свої ролі.