Я мовчки підвелася з-за столу. Лляна серветка зісковзнула з моїх колін і впала на підлогу.
— Я більше не можу цього робити, мамо. Вибач мені.
Це була остання сімейна трапеза, яку ми коли-небудь ділили з моєю сестрою.
Увесь цей хронічний стрес залишив страшний відбиток на здоров’ї батька. Його давні проблеми із серцем різко загострилися. Довелося переходити на жмені нових препаратів і постійно возити його по кардіологах. Моя мама, здавалося, постаріла на десять років за якихось кілька місяців. Глибокі зморшки залягли навколо її очей — слід від відчайдушних, але марних спроб втримати нашу родину від остаточного розпаду.
Приблизно через пів року після того, як я застала їх у кабінеті Артура, я досягла свого емоційного дна. Мій психотерапевт діагностував у мене важкий депресивний епізод і дуже обережно заговорив про необхідність медикаментозної підтримки.
Моя робота, яка завжди була моїм порятунком, полетіла шкереберть. Я не могла зосередитися на брифах, зривала дедлайни, а потім сталася катастрофа — я повністю провалила пітчинг для одного з найбільших клієнтів нашої агенції. Я просто завмерла посеред презентації, не в змозі зв’язати двох слів. Мій керівник, чудова і дуже розуміюча людина, викликав мене до себе і м’яко, але наполегливо запропонував взяти тривалу відпустку. Але я чітко розуміла: якщо я залишуся в Києві, де кожна вулиця, кожна кав’ярня на Подолі й кожне перехрестя дихають спогадами про Артура, я просто не виживу.
Якраз у цей час у львівській філії нашої компанії відкрилася вакансія креативного директора. Львів — інший ритм, інша архітектура, інше повітря. Я подала своє резюме того ж вечора. Співбесіда через Google Meet здавалася мені якимось позатілесним досвідом, я відповідала на питання на автопілоті. Але, мабуть, мій абсолютний відчай змінити обстановку виглядав збоку як залізобетонна впевненість у собі, бо вже за два тижні я отримала офіційний оффер.
Мама приїхала до Києва, щоб допомогти мені зібрати речі. Вона мовчки, з надзвичайною обережністю загортала в папір мої фоторамки та улюблені статуетки. Поки ми сортували речі, накопичені за роки мого столичного життя, вирішуючи, що поїде зі мною, а що піде на смітник, мама нарешті порушила тему, якої ми обидві так старанно уникали.
— Як ти думаєш, дитинко… ти колись зможеш пробачити сестру? — тихо запитала вона, заклеюючи чергову картонну коробку широким скотчем.
Я не відривала погляду від светра, який саме складала.
— Я не знаю, мам. Точно не зараз. Можливо, взагалі ніколи.
— Прощення — це ж не про те, щоб сказати, ніби її вчинок був нормальним, — її голос звучав дуже м’яко, але проникливо. — Це про те, щоб нарешті скинути з власних плечей той тягар, який ти ніколи не мала нести.
— Я і скидаю його, мамо, — сказала я, піднявши на неї очі. — Саме тому я й переїжджаю до Львова.
Вона сіла на край розібраного ліжка і взяла мої холодні руки у свої.
— Втеча, Соню, — це не те саме, що рух уперед.
Сльози миттєво обпекли мені очі.
— Мені потрібен простір просто для того, щоб дихати, мам. Щоб хоча б спробувати почати жити заново. Ти можеш це зрозуміти?
Вона мовчки кивнула і міцно, до болю в ребрах, притиснула мене до себе.
— Просто пообіцяй, що будеш дзвонити. Пообіцяй, що не закриєшся від нас із батьком.
— Обіцяю.
Прощатися з батьками на галасливому пероні київського вокзалу було набагато важче, ніж я могла собі уявити. Провідник Інтерсіті вже перевіряв квитки, коли тато обійняв мене. Його голос був хрипким і повним нестримної емоції.
— Ти поїдь туди і покажи їм усім, доню, — прошепотів він мені на вухо. — Збудуй собі таке яскраве життя, щоб воно засліпило їх назавжди.
Мої перші тижні у Львові були наповнені пронизливою, оглушливою самотністю. Моя нова орендована квартира неподалік Стрийського парку здавалася стерильною та чужою — просто набір стін і чужих меблів. Я з головою пірнула в роботу, свідомо залишаючись в офісі до пізньої ночі, аби тільки не повертатися в ці порожні кімнати. Я вечеряла за робочим столом перед монітором, а потім просто падала в ліжко, виснажена настільки, що в мене не залишалося сил навіть на сновидіння.
А потім прийшла новина, яка відчувалася як новий, іржавий ніж, встромлений у стару рану. Мама зателефонувала однієї суботи. Її голос був дуже обережним і напруженим.
— Соню… Я вирішила, що краще ти почуєш це від мене, ніж випадково натрапиш на це в інтернеті. Віка і Артур вчора розписалися.
Це була скромна церемонія, без гучного святкування, але завдяки зв’язкам Артура в медіа, їхні фотографії миттєво з’явилися на популярному світському порталі. Знімок показував їх на сходах центрального РАЦСу: Віка у стильному білому брючному костюмі щасливо посміхалася, а на її пальці виблискувала та сама обручка з діамантом, яку він колись одягнув мені. Моя обручка.
Та ніч стала моєю абсолютною точкою падіння з моменту переїзду. Я дозволила собі зірватися у прірву старих спогадів і гірких, задушливих сліз. Я бездумно гортала старі фотографії з Артуром на своєму телефоні, поки очі не почали пекти вогнем. Я ридала, кусаючи подушку, доки не закінчилися сльози, а голова не розболілася так, ніби її стискали лещатами. Наступного дня я взяла відгул на роботі, фізично не в змозі вийти на вулицю і зустрітися поглядом бодай з однією людиною.