Артур натиснув кнопку інтеркома.
— Марино, зайди, будь ласка.
За мить у дверях з’явилася асистентка, вперто дивлячись у підлогу.
— Проведи Софію до ліфта. Вона засмучена.
— Я сама знайду вихід, — кинула я, дивом зберігаючи залишки власної гідності, хоча моє серце вже розлетілося на тисячу кривавих уламків прямо тут, у його кабінеті. — Ви двоє варті одне одного.
Дорога вниз у ліфті була як у тумані. Коли я дісталася своєї машини на підземному паркінгу, сльози душили мене так сильно, що я не могла дихати. Я не пам’ятаю, як доїхала додому. Єдине, що закарбувалося в пам’яті — як я лежу на холодній плитці у ванній свого лофту, згорнувшись калачиком, і телефоную мамі. Я вила в слухавку так, що ледь могла вимовляти слова.
Батьки примчали до мене вже за сорок хвилин — благо, вони якраз були в Києві у справах. Вони відкрили двері своїм ключем, бо я фізично не могла підвестися. Мама сиділа на підлозі й колисала мене в обіймах, поки я, захлинаючись слізьми, вивалювала на них усю цю брудну, потворну правду. Тато міряв кроками вітальню, і з кожною моєю фразою його обличчя ставало все темнішим і страшнішим.
— Я йому ноги вирву, якщо він ще раз бодай на кілометр наблизиться до нашої родини, — процідив він крізь зуби. Його голос тремтів від глухої, крижаної люті, яку я ніколи раніше в ньому не бачила.
— Толю, благаю, тільки не зараз, — зупинила його мама, хоча її власні губи були стиснуті в тонку лінію гніву.
Наступні кілька днів злилися в суцільний, болісний туман. Мама взяла на себе найважче: обдзвонювала підрядників, скасовуючи ресторан, декораторів і музикантів. Тато займався фінансовими питаннями та розірванням договорів.
Коли я нарешті зібралася з силами і поїхала до елітного житлового комплексу Артура, щоб повернути йому каблучку (я залишила її консьєржу, бо фізично не могла бачити його обличчя), я дізналася шокуючу деталь. Віка вже почала перевозити туди свої речі. Її улюблене кашемірове пальто вже висіло у передпокої, а її косметика стояла на поличках у ванній, де ще тиждень тому стояли мої баночки.
Лист, який Артур надіслав мені на пошту щодо поділу наших спільних витрат, був жорстоким у своїй діловитості. У ньому побіжно згадувалося, що “Вікторія вже допомогла провести інвентаризацію” моїх речей, які залишилися в квартирі. Глибина цієї зради була чорнішою і страшнішою, ніж я могла собі уявити в найстрашніших кошмарах.
Через спільних знайомих у київській креативній та IT-тусовці я поступово дізнавалася все нові й нові гидкі подробиці. Виявилося, що вони зустрічалися щоразу, коли я затримувалася в агенції над терміновими проєктами або літала у відрядження. Віка переслідувала його абсолютно цілеспрямовано: постійно знаходила приводи залишитися з ним наодинці, надсилала йому повідомлення та фотографії, чудово знаючи, що мене немає поруч.
Ці плітки розлетілися нашим колом спілкування зі швидкістю лісової пожежі. Деякі друзі стали горою за мене, розірвавши з ними будь-які контакти. Інші ж… інші тихенько перейшли на бік Артура. Вони виправдовували це його “впливовістю”, корисними зв’язками та грошима. Кілька знайомих дівчат, ховаючи очі, зізналися, що давно помічали їхній відвертий флірт, але просто “не хотіли роздмухувати скандал” і лізти не у свою справу. Їхнє боягузтво і мовчазна згода жалили мене майже так само боляче, як і сама зрада.
Моя мама залишалася моїм єдиним якорем у цьому штормі. Вона привозила мені домашню їжу в контейнерах, коли я цілими днями не могла змусити себе проковтнути ні крихти. Вона годинами вислуховувала мої заплакані, плутані монологи на кухні й залишалася ночувати на моєму дивані, коли тиша порожньої квартири ставала просто нестерпною.
Але попри все, її материнське серце розривалося навпіл. Вона знову і знову намагалася склеїти те, що залишилося від наших із Вікою стосунків. Мама вперто запрошувала нас обох на сімейні обіди, які щоразу перетворювалися на тортури — вони закінчувалися або крижаною мовчанкою, або гучними сварками.
На одній із таких жахливих вечерь у батьківському домі нерви Віки нарешті здали. Я вкотре демонстративно проігнорувала її репліку, і вона вибухнула:
— Ти завжди отримувала все першою, Соню! Завжди! Найкращі оцінки, найкрутішу посаду, ідеальну квартиру в столиці. Усі завжди пишалися тільки тобою! Але хоч раз у житті я випередила тебе. Я отримала це першою!
— Мій наречений не був перехідним кубком, який треба було виграти в змаганнях, — відповіла я, відчуваючи, як дрібно тремтять мої руки. — Він був живою людиною. Людиною, яку я любила і якій безмежно довіряла.
Мама з різким, гучним клацанням поклала виделку на порцелянову тарілку.
— Вікторіє, негайно закрий рота і вибачися перед сестрою. Тієї ж секунди.
— За що?! — зірвалася на крик Віка. — За те, що нарешті сказала правду? Артур вибрав мене. Він тепер кохає мене!