Вон важко зітхнув:
— Я збирався розповісти тобі згодом. Я знав, хто ти така, ще тоді, коли ми вперше зустрілися на форумі в Одесі. Я не знав усіх брудних деталей, але знав, що ти була нареченою Артура Захарченка.
— Чому ти промовчав? — моє питання прозвучало без жодного докору, лише з цікавістю.
— Бо я хотів, щоб ти пізнала мене справжнього. Не як конкурента чи ворога людини з твого минулого, а просто як мене.
Я не відчувала злості. Навпаки, у цьому був якийсь дивний, вищий символізм. Здавалося, що всесвіт нарешті замкнув коло.
Через два роки після весілля ми зрозуміли, що готові стати батьками. Але місяць минав за місяцем, а омріяні дві смужки так і не з’являлися. Почалися нескінченні походи по клініках репродуктології, аналізи та дуже емоційно виснажливі розмови вечорами. Крізь усі ці розчарування та неприємні медичні процедури Андрій залишався моєю непохитною скелею. Він тримав мене в обіймах, коли я плакала, і постійно нагадував, що наша сім’я вже є повноцінною, незалежно від обставин.
А потім пролунав дзвінок. Рак мами повернувся.
Ми з Андрієм першим же потягом виїхали до Чернівців. Почалися нескінченні консультації з онкологами, пошуки варіантів лікування та спроби підтримати тата, який на очах ламався під вагою цього горя. Мама трималася мужньо, постійно жартувала і намагалася нас заспокоїти, але хвороба була агресивною, і метастази поширювалися надто швидко.
Я взяла відпустку за власним рахунком, щоб бути поруч із нею, і тимчасово переїхала до своєї дитячої кімнати. Андрій розривався між Львовом і Чернівцями, приїжджаючи на всі вихідні, щоб бути нашою опорою.
В останні тижні маминого життя ми мали з нею найважливіші, найчесніші розмови за всі наші спільні роки. Ми говорили про любов, про сенс життя і про те, що залишається після нас. Одного дня, коли я поправляла їй подушки, вона заговорила про те, що, як я знала, завжди боліло їй найбільше.
— Я б так хотіла, щоб ви з сестрою змогли знайти шлях одна до одної, — сказала вона слабким, але дуже твердим голосом. — Життя надто коротке, Соню, щоб витрачати його на таку прірву між вами.
— Я знаю, мам, — прошепотіла я, намагаючись проковтнути гіркий клубок у горлі.
— Пообіцяй мені, що ти хоча б спробуєш. Не заради неї. Заради себе самої. Ну, і трошки заради своєї старої мами.
Я пообіцяла. Я не мала зеленого поняття, чи зможу колись дотриматися цього слова, але я так сильно хотіла подарувати їй спокій. Моя мама пішла з життя через три дні. Я, мій тато і мій чоловік тримали її за руки до останнього її подиху.
Я сама набрала номер Віки. Вперше за довгих шість років я натиснула на її контакт у своїй телефонній книзі.
— Мами більше немає, — сказала я, щойно вона підняла слухавку.
На іншому кінці пролунав різкий, судомний вдих, а потім запала важка тиша.
— Я зараз виїжджаю, — нарешті вичавила вона з себе. Її голос зривався.
Ми зустрілися в батьківському домі. Наші обійми в коридорі були короткими і напруженими, ніби ми були двома чужими людьми, які просто намагаються дотриматися пристойності. Після цього ми одразу переключили всю увагу на нашого розчавленого горем батька та на нескінченну гору організаційних питань: замовлення залу, домовленості зі священником, транспорт. Але ми обидві чудово розуміли: справжнім випробуванням стане сам день похорону. День, коли роки нашого болю, образ і непроговореної злості зіткнуться зі свіжим, пекучим горем і вагою останньої маминої волі.
Ранок прощання видався похмурим. Важкі, свинцеві хмари низько нависли над старовинними дахами Чернівців, ніби саме місто поділяло наш траур. Я стояла перед дзеркалом у своїй старій дитячій кімнаті, поправляючи комірець чорної сукні, і з жахом думала, як я зможу пережити цей день і не зламатися. Андрій підійшов ззаду. У своєму темному костюмі він виглядав неймовірно надійним. Він м’яко, але впевнено поклав руки мені на плечі.
— Я буду поруч із тобою кожну секунду, — сказав він, зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі. — Що б не сталося сьогодні.
Спустившись на перший поверх, я побачила тата. Він сидів за кухонним столом і порожнім поглядом дивився у горнятко з остиглим чаєм. Останній тиждень просто випалив його зсередини; у свої сімдесят три він здавався на десять років старшим, ніж ще місяць тому.
— Ти готовий, тату? — тихо запитала я, обережно торкнувшись його плеча.
Він повільно кивнув, спираючись на стіл, щоб підвестися.
— Ваша мама завжди казала, що похорони і панахиди влаштовують не для мертвих, а для живих. Здається, тільки зараз я починаю розуміти, наскільки вона була права.
Коли ми приїхали до залу прощань, там уже стояв тихий, скорботний гул. Зібралися родичі, старі друзі сім’ї, мамині колеги по роботі. Я трималася ближче до батька, приймаючи співчуття і обійми з якоюсь механічною, заціпенілою ввічливістю. Приїхали мої троюрідні брати, мамині подруги юності, сусіди, які пам’ятали мене ще маленькою дівчинкою з бантами.
— Ти так схожа на Ніну, дитино, — сказала моя тітка, витираючи червоні очі хустинкою і міцно стискаючи мою руку.
А потім невловима зміна в атмосфері залу змусила мене обернутися. Приїхали Віка та Артур.
Віка була вбрана в бездоганне, явно дизайнерське чорне пальто. У її вухах тьмяно поблискували дорогі діаманти, але найсильніше впадало в очі те, як вона тримала свою сумочку — спеціально склавши руки так, щоб величезна каблучка на безіменному пальці була в центрі уваги. Артур виглядав затиснутим і відверто роздратованим у своєму ідеально скроєному костюмі. Він механічно поклав руку на поясниці дружини.