Мій тато миттєво напружився.
— Просто дихай, тату, глибоко дихай, — зашепотіла я йому на вухо, панічно боячись за його серце.
Вони повільно йшли через зал, зупиняючись, щоб кивнути знайомим. Я ж просто не відривала погляду від великого портрета мами біля труни, шукаючи в її теплій усмішці бодай краплю сили.
Зрештою вони підійшли до нас. Віка обійняла батька, але він відповів на це лише черговим, сухим поплескуванням по спині, в якому було більше обов’язку, ніж родинного тепла. Артур простягнув руку для потиску, але тато лише коротко, крижано кивнув, проігнорувавши жест.
— Софіє, — сказала Віка, повертаючись до мене. Її обличчя було непроникним манекеном. — Багато часу минуло.
— Так, — відповіла я одним словом.
Артур незграбно прочистив горло.
— Прийміть мої співчуття.
Саме в цей момент Андрій відійшов на кілька кроків, щоб тихо переговорити з розпорядником щодо музичного супроводу. Віка миттєво скористалася тим, що я залишилася одна.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказала вона напівпошепки і, не чекаючи відповіді, рушила до невеликої закритої кімнати відпочинку збоку від головного залу.
Всупереч здоровому глузду, я пішла за нею. Найменше, чого я хотіла сьогодні — це влаштовувати сцену на очах у всієї рідні.
У тиші маленької кімнати вона обернулася до мене. Лише зараз, зблизька, я помітила дрібну сітку зморшок навколо її очей, яку не міг приховати навіть ідеальний професійний макіяж.
— Ти виглядаєш дуже втомленою, — зауважила вона з легкою ноткою зверхності.
— Горе завжди виснажує, Віко, — рівно відповіла я.
Вона демонстративно покрутила каблучку на пальці.
— Ми з Артуром нещодавно добудували маєток. У “Сосновому Березі”. Сім кімнат, власний вихід до води.
Я мовчала. Я просто не розуміла, чому її так розпирає потреба розповідати мені про нерухомість саме зараз, за десять метрів від труни нашої матері.
— Ми зараз серйозно думаємо про поповнення, — продовжувала вона, ніби читаючи завчений прес-реліз. — Його останній проєкт просто злетів, інвестиції колосальні. Ми навіть добудовуємо окреме крило спеціально для няні та персоналу.
— Вітаю, — мій голос не виражав жодної емоції, він був абсолютно порожнім. — Це все, що ти хотіла обговорити перед початком церемонії?
Її усмішка стала тонкою і гострою, як лезо.
— Я просто подумала, що ти маєш знати: у нас все абсолютно чудово. А ти як? Усе ще граєш у сильну й незалежну самотню жінку десь там у своєму Львові?
Старий біль спалахнув на частку секунди, а потім миттєво згас, перетворившись на попіл. Шість років тому ці слова розрізали б мене навпіл. Але зараз вони звучали настільки жалюгідно і відчайдушно, що я відчула, як на моїх губах з’являється абсолютно щира, спокійна усмішка.
— А ти ще не знайома з моїм чоловіком? — м’яко запитала я.
Її завчена маска самовпевненості тріснула.
— Чоловіком?
— Андрію! — покликала я, відчиняючи двері. Він чекав прямо за ними, ніби його внутрішній радар підказав йому, що він може мені знадобитися. — Зайди на хвилину, познайомся з моєю сестрою.
Коли Андрій переступив поріг, за його спиною несподівано виріс Артур — він, очевидно, стежив за Вікою. Щойно погляди двох чоловіків зустрілися, з обличчя Артура миттєво зникла вся його пихатість. Він зблід так різко, ніби йому перекрили кисень.
— Войтко? — видихнув він, і вся його світська витримка розлетілася на друзки.
— Захарченко, — відповів Андрій своїм фірмовим, холодно-професійним тоном. — Давненько не бачилися. Років зо два? З того самого моменту, як моя компанія викупила платформу замість того стартапу, куди ти вклав гроші клієнтів.
Артур помітно ковтнув слину, його кадик нервово смикнувся.
— Ви двоє… ви одружені?
— Вже понад два роки, — підтвердила я, міцно переплітаючи свої пальці з пальцями Андрія.
— Андрій Войтко… — повільно, по складах промовила Віка, ніби намагаючись скласти пазл у голові. — Партнер “Войтко Інвест”?
— Саме так, — спокійно кивнув мій чоловік.
— Ми познайомилися на IT-форумі в Одесі, — додала я.
Артур спробував взяти себе в руки і вичавив криву усмішку:
— Андрію, нам треба якось перетнутися. Випити кави. Я давно хотів вийти на зв’язок, обговорити кілька спільних проєктів, пошукати синергію…
— Мій графік розписаний на місяці вперед, — відрізав Андрій неймовірно ввічливо, але з такою сталевою твердістю, що не залишала жодних ілюзій. — Але ви завжди можете надіслати презентацію на загальну пошту фонду.
У цей момент у дверях з’явився розпорядник і тихо повідомив, що час розпочинати відспівування. Коли ми поверталися до залу, я спиною відчувала погляди. У їхньому бізнес-колі історія конкуренції Войтка та Захарченка була добре відомою.
Ми щойно зайняли свої місця, як мій тато раптом зблід. Його дихання стало уривчастим, а рука інстинктивно стиснула груди. “Тату!” — скрикнула я. Андрій миттєво зреагував, підхопивши його попід руки. Ми допомогли йому вийти в сусіднє приміщення і посадили на диванчик. Церемонію довелося зупинити. Емоційний тягар цього дня виявився просто нестерпним для його зношеного серця, і йому знадобилася допомога, щоб стабілізувати тиск.
Віка вбігла за нами в кімнату. Її обличчя було білим як крейда, а в очах стояв непідробний, дикий страх.
— Що з ним? Треба викликати швидку! Соню, швидку!
— Це просто напад слабкості, він перехвилювався, — сказала я, здивована тим, наскільки щиро звучала її паніка. — Лікар казав, що йому треба просто посидіти в тиші.
Двадцять довгих хвилин ми сиділи в цій кімнаті. Між нами висіла важка, густа тиша, об’єднана лише спільним паралізуючим страхом втратити ще й батька. Ця коротка криза створила між нами дуже крихке, незриме перемир’я.
Коли тато нарешті сказав, що йому краще і що панахида має продовжуватися, ми повернулися на місця.