Студенти напружено мовчали. Це було відверте публічне лінчування, жорстока спроба вказати людині на її “соціальне дно”. Назар стиснув ручку візка так, що кісточки пальців побіліли. Вперше за п’ять довгих років він відчув, як у грудях прокидається старий, давно забутий вогонь. І горів він зовсім не заради цієї зарозумілої жінки. Він горів заради шансу знову стати собою. Математик, якого він поховав на пустирі, відчайдушно дерся на поверхню.
— Добре, — сказав Назар тихо, але його голос звучав абсолютно рівно. — Дайте мені один тиждень.
Соломія витріщилася на нього, кліпнувши лише раз. Їй знадобилася мить, щоб осягнути весь масштаб цього нечуваного нахабства. А потім тишу аудиторії розірвав її різкий, колючий сміх, який відбився луною від високої стелі.
— Домовилися. Один тиждень, — кинула вона зверхньо, складаючи руки на грудях. — Тільки не розчаруйте мене, пане експерт.
Коли Назар покірно вивозив свій візок у коридор, двері ще не встигли зачинитися. Він чітко почув, як професорка Радзєвська голосно, з награною втомою, сказала студентам: «Ось що буває, коли люди забувають, на якому соціальному щаблі вони знаходяться».
Тієї ж ночі, коли останні студенти розійшлися по гуртожитках на Шулявці, Назар уперше за три роки роботи піднявся до закритого фонду наукової бібліотеки НУФН. Його магнітна картка техперсоналу давала цілодобовий доступ до всіх приміщень, адже він мав там прибирати. Але сьогодні він прийшов не зі шваброю. Секція вищої математики постала перед ним у напівтемряві, наче забутий храм його власного минулого.
Він повільно проводив рукою по корінцях масивних монографій. Його пальці ледь помітно тремтіли, миттєво згадуючи цю специфічну, шорстку текстуру академічних сторінок. Ніздрі вловили той самий, ні з чим не зрівнянний аромат — запах старих знань, законсервованих у пилу та друкарській фарбі.
Рівняння, яке Соломія залишила на дошці, було не просто складним. Це був справжній шедевр математичної жорстокості. Воно химерно сплітало елементи алгебраїчної топології, теорії чисел та квантової фізики. За всіма законами академічної логіки ці елементи не мали б працювати разом. Це була пастка, створена спеціально для того, щоб публічно розчавити будь-якого аспіранта, який виявиться настільки нерозумним, аби спробувати її розв’язати.
Назар розклав чисті аркуші на широкому дубовому столі в найглибшому кутку читальної зали. Знайомий ритм аналітичного мислення повертався до нього важко, з рипінням. Він почувався музикантом-віртуозом, який узяв до рук скрипку після п’яти років абсолютної, глухої тиші.
Кожен написаний символ здавався йому кроком додому, але водночас віддавався тупим болем у грудях. Перед очима виринало обличчя матері. Але не те змучене, бліде обличчя з палати на Відрадному, а яскраве, сповнене безмежної гордості. Такою Оксана була, коли її дванадцятирічний син приніс додому диплом переможця всеукраїнської олімпіади.
— У тебе дар від Бога, Назарчику, — часто казала вона, лагідно гладячи його по голові на їхній тісній кухні. — Ніколи й нікому не дозволяй змушувати тебе соромитися свого розуму.
Проте сором був єдиним почуттям, яке стало його постійним супутником. Глухий, паралізуючий сором за те, що його видатного дару, його міжнародних грантів та премій виявилося абсолютно недостатньо, аби врятувати їй життя, коли рахунок ішов на євро.
До третьої години ночі він списав дрібним, уривчастим почерком понад двадцять сторінок. Він висував гіпотези, тестував їх, безжально відкидав і знову брався за нові. Він кружляв навколо цієї математичної проблеми, наче голодний вовк навколо здобичі. Синя уніформа техпрацівника раптом стала здаватися йому чужою — наче театральний костюм, що врізався в тіло.
Коли за високими вікнами почав сіріти холодний київський світанок, Назар акуратно зібрав папери і сховав їх у своїй підвальній комірчині поруч із мийними засобами. Повернувшись до звичного графіка, він протирав підвіконня на кафедрі і раптом помітив те, чого раніше уникав.
У вікнах сусіднього корпусу досі горіло світло: там молоді аспіранти та сиві академіки до ранку боролися зі своїми власними науковими демонами. Він був не самотнім у цьому нескінченному танці з цифрами, просто танцював у тіні. Коли в коридорі з’явилася старша викладачка, професорка Мар’яна Іллівна, вона вперше не пройшла повз нього, як повз порожнє місце.
— Доброго ранку, Назаре, — привітно кивнула вона, поправляючи окуляри.
Ця проста, людяна реакція відчулася так, ніби крізь густі свинцеві хмари раптом пробився теплий промінь сонця.
Тим часом чутки про “зухвалого прибиральника” поширювалися університетом зі швидкістю лісової пожежі. Вже наступного дня студенти створили в Telegram анонімний канал під назвою «Прибиральник проти Радзєвської». За дві доби він зібрав понад чотири тисячі підписників із різних факультетів НУФН.
Студенти почали нишком фотографувати Назара в коридорах. З кожним новим постом плітки ставали все більш абсурдними. Хтось стверджував, що він — шпигун конкурентів, який викрадає технології. Інші клялися, що він насправді ексцентричний айтішник-мільйонер з Подолу, який збирає матеріал для стартапу. Були й ті, хто припускав, що він — колишній чоловік зарозумілої професорки, який повернувся заради витонченої помсти.
Університетський онлайн-журнал навіть випустив колонку з кричущим заголовком: “Київський Давид проти академічного Голіафа: чи розв’яже людина зі шваброю неможливе?”.