Соломія Радзєвська гортала ці дописи на екрані свого iPhone, і кожне слово розпалювало в ній пекучу лють. Сама думка про те, що цей технічний працівник наважився публічно кинути їй виклик і перетворився на місцеву легенду, була нестерпною. Вона почала приїжджати на кафедру ще раніше і замикалася в кабінеті до глибокої ночі. Вона твердо вирішила самостійно знайти розв’язок своєї ж пастки до кінця тижня, щоб у понеділок остаточно його знищити.
Але в четвер вранці Соломія виявила дещо, від чого в неї буквально похолола кров.
Хтось використовував стару крейдяну дошку в занедбаній лекційній залі на четвертому поверсі. Туди ніхто не заходив відтоді, як там обвалився шматок штукатурки. Розрахунки, залишені на дошці, були настільки елегантними, що перехоплювало подих.
Невідомий підходив до проблеми з таких несподіваних кутів, про які Соломія навіть не замислювалася. Почерк був акуратним, але трохи різким — так пише людина, яка швидше згадує, як виводити формули, аніж робить це щодня. Тремтячими руками вона сфотографувала всю площину дошки на телефон, а потім нервово стерла написане губкою.
Вона витратила весь день, намагаючись осягнути логіку цієї методології. Невідомий використовував техніки з передових наукових статей, опублікованих у Європі лише минулого року. Жоден аматор у світі не міг би цього знати.
Того ж вечора Соломія, наче детектив-параноїк, сховалася в темному закутку коридору навпроти старої аудиторії. Опівночі у напівтемряві з’явився Назар зі своєму гуркотливим візком. Але замість того, щоб дістати дезінфектор, він залишив візок біля дверей. Він підійшов прямо до дошки, взяв шматок крейди і продовжив писати з того самого місця, яке вона вранці відчайдушно стерла.
Професорка спостерігала за ним крізь вузьку щілину прочинених дверей. Її шок зростав із кожною секундою. Він легко, майже грайливо виконував багатовимірні трансформації. Будь-які вагання в його рухах зникли, він повністю розчинився у чистій, абсолютній математиці. Коли Назар раптом відчув чийсь погляд і різко обернувся до дверей, Соломії там уже не було. Вона майже бігла коридором, рятуючись від краху власного ідеального світогляду.
А в п’ятницю ввечері сталася подія, яка остаточно вивела ситуацію з-під контролю ректорату — в мережі з’явилося відео.
Студентка магістратури Дарина репетирувала презентацію своєї дипломної в порожній аудиторії. Вона встановила телефон на штатив, коли туди тихо зайшов Назар, щоб замінити пакети у смітниках. На дошці з попередньої пари залишилося складне диференціальне рівняння, на якому “зависли” найкращі аспіранти кафедри.
Дарина, яка вже начиталася пліток у Telegram, жартома запитала прибиральника, чи не міг би він допомогти їй із цим жахом. Її камера продовжувала записувати. Вона очікувала зняти кумедний ролик про невдачу і скинути його подругам у чат.
Але те, що відбулося далі, було зафіксовано в HD-якості й за кілька годин набрало понад півмільйона переглядів. Назар мовчки вивчав дошку близько тридцяти секунд. Його очі швидко рухалися складними траєкторіями — він не кліпав, він аналізував.
Потім він взяв крейду і почав розв’язувати задачу з тією плинною, природною впевненістю, яка приходить лише від геніальності. Він “розклав” рівняння менш ніж за три хвилини.
— Дивіться, — сказав він Дарині, яка стояла бліда і не могла поворухнутися. — Тут головний фокус у тому, щоб вчасно помітити приховане перетворення Лапласа. Щойно ви це бачите, вся структура вибудовується абсолютно логічно.
Відео стало вірусним миттєво. Воно вирвалося за межі столичних студентських пабліків, розлетілося науковими форумами та потрапило до рекомендацій TikTok. До вечері посилання на нього вже лежало в месенджері ректора.
Декан факультету, Богдан Миколайович — суворий чоловік старої закалки, який керував факультетом понад п’ятнадцять років, — передивився ролик тричі. Він мовчки зняв окуляри, потер перенісся і наказав скликати екстрене засідання вченої ради в суботу вранці.
Конференц-зала була вщент заповнена професурою: від фізиків до інженерів. Усі вони вже бачили це відео. Його знову і знову крутили на великому проєкторі, ставлячи на паузу, щоб детально проаналізувати кожен символ, виведений рукою прибиральника.
— Це матеріал рівня сильної аспірантури, — пробурмотів старий професор Сильвестр Іванович, протираючи скельця окулярів краваткою.
— Ні, Сильвестре Івановичу, це дещо значно глибше, — заперечив хтось із дальніх рядів. — Підхід, який він тут демонструє, був описаний лише минулого року в німецькому математичному віснику.
Слово взяла професорка Мар’яна Іллівна:
— Я вже бачила цей почерк. На дошках в аудиторіях, які хтось забував витерти на ніч. Я весь час наївно вірила, що це хтось із наших обдарованих аспірантів залишається після пар.
Декан важко зітхнув і перевів погляд на Соломію Радзєвську. Вона сиділа у своєму шкіряному кріслі неприродно рівно, наче проковтнула сталевий стрижень.
— Соломіє Орестівно, — голос декана лунав суворо. — Ви публічно кинули цей виклик. Тепер у цю брудну історію втягнута репутація всього Національного університету. Нам потрібно знати чітко: чи дійсно цей чоловік здатен розв’язати ваше фінальне рівняння?
Її приниження було абсолютним. Їй довелося при всіх визнати власну слабкість. Але те, що вона бачила на власні очі вночі, не залишало сумнівів.
— Тоді ми маємо перевірити це офіційно, — безапеляційно заявив декан, вдаривши долонею по столу. — Понеділок, десята ранку. Публічна демонстрація у Великій фізичній аудиторії. Ми зобов’язані дізнатися, ким насправді є цей чоловік зі шваброю.