Юля закліпала очима, перетравлюючи інформацію, а потім видала високий, істеричний смішок.
— А то що, Мішо? Що ти нам зробиш?
— А то, — тихо сказав я, — я буду змушений виконати свої обов’язки власника.
Вадим зробив загрозливий крок у мій бік.
— Обов’язки, бачте, — процідив він, випинаючи груди, ніби ми були підлітками на задньому дворі школи.
Моя мама прошепотіла:
— Вадиме, прошу тебе. Я не переношу криків.
Я теж не люблю криків. Я віддаю перевагу ефективності. Мій голос залишався абсолютно спокійним. Я дістав телефон і поклав його на стіл екраном догори.
Там був відкритий застосунок електронної пошти. Перший лист був адресований голові правління кооперативу з усіма доданими доказами. Другий лист — моєму знайомому адвокату. Третій — у податкову інспекцію, з повідомленням про незаконну підприємницьку діяльність. А ще у мене був відкритий чат у месенджері з майстром на ім’я Тарас, який у цю саму хвилину чекав у своєму фургоні за два будинки звідси. Я викликав його з траси тієї ж миті, коли отримав повідомлення від батька про “плутанину”.
Вадим побачив екран, і його постава миттєво здулася.
— Ти блефуєш. Ти цього не зробиш.
— Я не блефую, — сказав я. — І я вже натиснув “відправити” на першому листі.
Юля в розпачі обернулася до нашої матері, її очі наповнилися награними сльозами.
— Мамо, скажи йому! Скажи йому, що ми ж сім’я! Це ж неправильно!
Але моя мама вперше за багато років не подивилася на Юлю. Вона дивилася прямо на мене. Її голос тремтів, але слова пролунали напрочуд чітко:
— Мішо, — сказала вона, — роби те, що мусиш.
Фарба зійшла з обличчя Вадима. У своєму останньому, відчайдушному пориві він знову вказав пальцем на мого батька, використовуючи той самий агресивний жест, з якого почався цей конфлікт.
— Старий, на вихід!
Я зробив крок, фізично закриваючи собою батька. Мої руки були абсолютно твердими; я щодня тримаю в них людський мозок, що пульсує життям, мене не злякає якийсь дрібний шахрай.
— Якщо ти тицьнеш пальцем у мого батька ще хоч раз, — сказав я дуже тихо, — єдині двері, в які ти вийдеш, будуть дверима поліцейської машини.
Пролунав дзвінок у двері.
Тиша. Навіть мультики в телевізорі, здавалося, стали тихішими.
Юля спробувала останній аргумент, її голос зривався від штучної жертовності:
— Ти такий жорстокий, Михайле. Ти просто відвертаєшся від власної родини!
Я важко, втомлено видихнув.
— Я просто закінчив фінансувати твій спосіб життя, Юлю. Це не зрада. Це встановлення кордонів.
Вадим пробурмотів щось собі під ніс:
— Ми ще подивимося…
Він сіпнувся до столика, мабуть, щоб схопити витяг чи порвати папери, ніби знищення копій могло скасувати офіційні реєстри. Я просто спокійно зібрав документи, сховав їх у теку і повернувся до батька.
— Тату, — запитав я, — ти б хотів залишитися у своїй вітальні?
Він важко ковтнув слину.
— Так.
— Тоді всі, хто не має законних підстав тут перебувати, будь ласка, йдіть пакувати свої валізи.
Ніхто не поворухнувся. Дзвінок у двері пролунав вдруге. Тарас. Завжди пунктуальний.
Процес примусового виселення розтягнувся на три довгих години. Розплутувати хаос завжди складніше і довше, ніж його створювати.
Тарас, кремезний майстер-ведмежатник, професійно і швидко міняв серцевину замка на вхідних дверях, поки Вадим влаштовував жалюгідну виставу на під’їзній доріжці. Він пошепки сварився з Юлею по телефону, лупив ногами по шинах свого позашляховика і явно намагався додзвонитися до якогось свого “рєшали”, який би сказав йому те, що він хотів почути. Пес захрип від гавкоту. Діти пересувалися будинком як винуваті тіні, запихаючи одяг у спортивні сумки і час від часу поглядаючи на мене з таким жахом, ніби я міг вибухнути.
Але я не вибухав.