Протягом шести місяців Аліна Коваленко приносила сніданок старому чоловікові. Щоранку, без жодних винятків чи вихідних. Це були зовсім прості речі: скибка хліба з плавленим сирком, шматок дешевої ковбаси, іноді яблуко чи банан. І обов’язково — міцна, гаряча кава у старому, побитому часом термосі.

О 6:15 ранку вона вже стояла на кінцевій зупинці швидкісного трамвая на столичній Борщагівці, де він зазвичай ночував. Їй було двадцять два роки. Звичайна дівчина з провінції, яка працювала на двох роботах і відчайдушно чіплялася за можливість залишитися в Києві. Йому було шістдесят вісім. Сивий, виснажений безхатько, який розповідав дивні історії, у які ніхто ніколи не вірив.
А потім одного ранку все змінилося. На світанку в її старі, оббиті потрісканим дерматином двері орендованої “гостинки” лунко постукали. Аліна щойно повернулася після важкої нічної зміни. Коли вона відчинила двері, все ще у своєму медичному халаті, її серце завмерло. На порозі стояли троє військових у парадній формі. Попереду, виструнчившись, стояв чоловік із погонами полковника.
— Аліна Коваленко? — суворо, але ввічливо запитав він. — Я полковник Гайдай. Ми тут щодо Григорія Тарасовича.
Дядя Гриша. Старий із трамвайної зупинки. У неї перехопило подих, а голос зрадницьки затремтів.
— З ним щось трапилося?
Обличчя полковника залишалося непроникним.
— Пані, нам потрібно серйозно поговорити про те, що ви для нього зробили.
Шість місяців тому Аліна вперше звернула на нього увагу. Був кінець вогкого, пронизливого березня. Щоранку о пів на сьому вона сідала на трамвай, щоб доїхати до метро. Зупинка розташовувалася за кілька кварталів від її дому, якраз біля закинутого кіоску, де колись продавали випічку. Саме там і ночував Григорій. Він лежав на розстеленому шматку картону, натягнувши до самого підборіддя стару вовняну ковдру. Усі його пожитки вміщалися у великий сміттєвий пакет поруч.
Більшість людей проходили повз, навіть не опускаючи очей. Дехто спеціально переходив на інший бік вулиці, щоб не наближатися до безхатька. Аліна робила так само перші два тижні. Вона переконувала себе, що просто не має ресурсів комусь допомагати. Зрештою, їй самій ледве вистачало на життя.
Але одного вологого ранку вона спакувала на обід зайвий бутерброд і зрозуміла, що просто не матиме часу його з’їсти. Її зміна в їдальні міської клінічної лікарні тривала до третьої, а вже о четвертій вона мала стояти за касою в супермаркеті “Щедрий кошик”, де працювала до самої півночі. Бутерброд просто зіпсувався б у її шафці.
Григорій уже не спав, коли вона невпевнено підійшла ближче. Його очі виявилися напрочуд ясними та гострими, зовсім не такими, як вона очікувала побачити. Він уважно спостерігав за нею, звикнувши до того, що люди або ігнорують його, або кричать, щоб забирався геть.
— Перепрошую, — тихо сказала Аліна, простягаючи загорнутий у фольгу бутерброд. — Я зробила зайвий. Не хочете?
Він довго дивився то на їжу, то на її втомлене обличчя. Кілька секунд чоловік не ворушився.
— Тобі це потрібно більше, ніж мені, дитино, — відповів він спокійним, глибоким голосом.
— Це ще можна посперечатися, — спробувала усміхнутися Аліна. — Але я від щирого серця пропоную.
Він узяв пакунок обома руками, неймовірно обережно, наче це була найбільша коштовність у світі.
— Дякую тобі, панночко.
— Я Аліна.
— Григорій. — Він ледь помітно кивнув. — Григорій Тарасович.
Вона вже майже розвернулася, щоб піти. Майже повернулася до своєї рутини, де простіше нічого не помічати. Але те, з якою гідністю він подякував — без жалюгідності, без відчаю — змусило її зупинитися.
— Ви п’єте каву чорну чи з цукром? — раптом запитала вона.
Його сиві брови здивовано поповзли вгору.
— Чорна цілком підійде.
Наступного ранку вона принесла каву в термосі та банан. Ще через день — два бутерброди. До кінця першого тижня це перетворилося на ритуал, який вона вже не могла порушити. 6:15 ранку, щодня. Григорій завжди чекав на неї на тому самому місці. Вони розмовляли п’ять чи десять хвилин, поки не приїжджав її трамвай.
Він розпитував про її навчання — коли дозволяли фінанси, Аліна ходила на вечірні курси медсестер у місцевому медичному коледжі. Вона ж питала про його минуле, і тоді він починав розповідати. Дивні, неймовірні речі.
— У мої часи, коли я ще літав, — казав він, дивлячись кудись крізь туманний київський ранок. — Ми вивозили важливих дипломатів з таких місць на Балканах, яких навіть на картах не було.
Або:
— Якось я працював на одне серйозне відомство. Не можу сказати яке. Але повір мені, Аліно: ті люди ніколи не забувають облич.
