Аліна була впевнена, що він просто плутає реальність із фантазіями. Можливо, вікові зміни або травма. Або ж старий і самотній чоловік просто вигадав собі героїчне минуле, щоб не так боляче було прокидатися на холодному картоні. Вона ніколи йому не заперечувала. Вона просто слухала.
Інші ж люди не були такими терпимими. Одного квітневого ранку солідний чоловік у дорогому кашеміровому пальті йшов повз і, навіть не сповільнивши крок, гидливо відкинув ногою край ковдри Григорія прямо в брудну калюжу.
Аліна якраз збиралася переходити дорогу, але миттєво спалахнула.
— Гей! — різко обернулася вона, і її голос дзвінко розрізав вуличний шум. — У вас совість є взагалі?!
Чоловік навіть не зупинився.
— Він загородив половину тротуару, — кинув той через плече.
— Це чийсь дідусь, бовдуре! — крикнула йому вслід Аліна.
Чоловік пішов далі, не обертаючись. Григорій сидів мовчки, повільно витягуючи мокрий край ковдри з брудної води. Його руки дрібно тремтіли. Від ранкового холоду чи від безсилої люті — Аліна не знала. Вона підбігла і допомогла йому викрутити важку, просякнуту вологою та запахом вихлопних газів тканину.
— Тобі не варто було з ним сваритися, — тихо сказав старий.
— Ще й як варто було.
Він довго дивився на неї своїми пронизливими очима. А потім на його обличчі з’явилася сумна, але дуже тепла усмішка.
— У тобі є внутрішній стрижень. Справжній бійцівський характер, — він склав вологу ковдру на колінах. — Повір мені, дитино, він тобі ще дуже знадобиться.
Тоді Аліна не зрозуміла, що саме він мав на увазі. Вона просто налила йому гарячої кави, як і завжди, та побігла на свій трамвай.
До травня ця ранкова рутина стала для Аліни такою ж автоматичною, як дихання. Прокинутися о п’ятій, зробити два бутерброди: один — для дяді Гриші, інший — для себе. Кинути в наплічник яблуко, залити окропом дешеву каву в термос, пройти кілька темних кварталів, посидіти з ним десять хвилин, а потім встрибнути в переповнений вагон швидкісного трамвая.
Це не було благодійністю. Принаймні, вона так не відчувала. У її хаотичному, виснажливому світі ці десять хвилин розмов здавалися чи не єдиною річчю, яка мала хоч якийсь сенс.
Аліна жила на четвертому поверсі старої панельної “хрущовки”, яку, мабуть, мали б знести ще років десять тому. Її крихітна “гостинка” мала площу заледве двадцять квадратних метрів. Замість повноцінної плити — стара електрична плитка на дві конфорки, яка грілася пів години. У ванній вода з душової лійки текла нормально лише після того, як добряче стукнеш по іржавих трубах. Оренда коштувала 6500 гривень на місяць, і дівчина завжди відставала з оплатою тижнів на два.
Ще в березні власниця квартири, сувора жінка з вічно підібганими губами, пригрозила виселенням. Аліна ледь вмовила її на відстрочку, пообіцявши доплачувати по 400 гривень щотижня, щоб покрити борг. З того часу вона так і жила: закриваючи одну дірку, автоматично створювала іншу.
Її кухонний стіл був справжнім літописом виживання. Квитанція від “Міськенерго” — прострочена. Попередження від компанії мікропозик, де вона колись брала гроші на термінове лікування зуба — сума зростала як снігова куля. Повідомлення з коледжу про затримку оплати за семестр. Рахунок за мобільний зв’язок, який обіцяли відключити з дня на день. І посеред усієї цієї паперової безнадії лежала половина хлібини та пакунок плавлених сирків.
Одного пізнього вівторкового вечора наприкінці травня Аліна стояла біля столу, подумки зводячи дебет з кредитом. Вранці вона отримала зарплату: 3200 гривень з лікарні та ще 1800 за зміни в супермаркеті. Вона відняла оренду. Відняла тижневий борг хазяйці. Відняла гроші на проїзний у метро та трамваї. Залишалося близько 900 гривень. На все інше. До кінця місяця.
Вона відчинила старенький холодильник “Дніпро”, який гудів, наче трактор. Усередині сиротливо лежав лоток із трьома яйцями, половина пакета кефіру та зів’яла капуста, яку треба було викинути ще кілька днів тому. І все.
Її шлунок зводило від голоду ще з обіду, але вона давно навчилася ігнорувати це відчуття. Вона поїсть завтра. Або післязавтра. Це не мало значення. Значення мали лише хліб та сирки. Цього вистачить ще на тиждень сніданків для дяді Гриші.
Аліна зачинила холодильник і притулилася лобом до його холодних білих дверцят. Вона могла б зупинитися. Могла б залишати ці бутерброди собі, зекономити на каві, закрити борг за світло, поки його не відрізали. Григорій би зрозумів. Він, мабуть, сам сказав би їй припинити, якби знав, наскільки скрутним було її становище. Але думка про те, що вона пройде повз зупинку, побачить його там і не зупиниться… Вона просто не могла цього зробити.
Наступного дня в їдальні лікарні пані Марія все помітила. Пані Марія була завідувачкою виробництва — міцною, ставною жінкою за шістдесят, з тим прискіпливим поглядом, від якого нічого не приховаєш. Вона пропрацювала тут понад тридцять років і бачила всі можливі види людської бідності та відчаю.
— Ти сьогодні їла? — суворо запитала пані Марія, спостерігаючи, як Аліна витирає столи після обіднього піку.
— Я поснідала, — збрехала Аліна, не піднімаючи очей.
— Ага, розкажи мені, — жінка схрестила руки на грудях. — Ти знову годуєш того безхатька на зупинці?
Плечі Аліни напружилися.
— Його звати Григорій Тарасович.
— Я знаю, як його звати, золотце. Я питаю, чи ти віддаєш йому свою їжу замість того, щоб їсти самій?
— Зі мною все гаразд.
Пані Марія важко зітхнула. Вона зникла на кухні і повернулася за п’ять хвилин із пластиковим контейнером, повним гарячої гречки з домашньою котлетою, та двома скибками свіжого хліба. Вона буквально втиснула це в руки дівчини.
— Їж. Негайно. Я не збираюся дивитися, як ти втрачаєш свідомість на моїй зміні. — Її голос раптом пом’якшав. — Він жива людина, я розумію. І те, що ти робиш — це святе діло. Але знаєш що?
— Що? — ледь чутно спитала Аліна.
— Ти теж людина. І ти мені тут потрібна живою.
Аліна дивилася на гарячу їжу. У горлі став тугий клубок.
— Дякую вам…
— Не дякуй. Просто їж.