Удень їй зателефонувала пані Марія з лікарняної їдальні.
— Хвилюєшся?
— До смерті.
— Це добре. Значить, тобі не байдуже, — голос жінки звучав неймовірно тепло. — Просто розкажи їм, як усе було. Вони не зможуть сперечатися з правдою.
— Вони політики, пані Маріє. Вони можуть сперечатися з чим завгодно.
— Тоді нехай спробують. Ти все одно будеш права.
Ранком Аліна одягла темно-синій діловий костюм, який для неї придбала команда генерала. Він сидів ідеально. Але вона не відчувала його своїм. Вона дивилася на своє відображення в дзеркалі і ледве впізнавала дівчину, яка дивилася на неї у відповідь.
Полковник Гайдай повіз її до Верховної Ради. Вони зайшли через бічний вхід, щоб уникнути натовпу журналістів, які вже чергували з мікрофонами. Зала засідань комітету виявилася ще більшою, ніж на фото. Масивні дерев’яні панелі, ряди крісел, що піднімалися вгору амфітеатром. У кінці зали метушилися оператори з камерами. Депутати поступово збиралися, тихо перекидаючись жартами і не звертаючи на Аліну жодної уваги.
Вона сіла за стіл для запрошених. Її руки дрібно тремтіли. Вона притиснула їх до прохолодної дерев’яної стільниці, намагаючись вгамувати серцебиття.
Першою виступала генерал Косач.
— Панове депутати, шановна голово комітету, — її голос луною рознісся просторим приміщенням. — Григорій Тарасович служив цій державі вірою і правдою понад двадцять років. Він виконував бойові завдання, евакуйовував наших громадян під обстрілами, супроводжував надважливі вантажі через ворожі території в операціях, які досі залишаються під грифом “Секретно”.
Вона зробила паузу, дозволяючи тиші підкреслити її слова.
— А коли він вийшов на пенсію, ми його загубили. Не в бою. Не за кордоном. Ми загубили його в паперовій тяганині. У системі, яка не змогла відстежити долю ветеранів, чия служба була занадто таємною, щоб вписатися в стандартні електронні бази.
Косач відкрила папку.
— Коли ми нарешті усвідомили свою помилку, офіцер розвідки спав на шматку картону біля трамвайної зупинки. Забутий країною, яку він захищав.
Голова комітету, депутатка Олена Драч — жінка, відома своєю жорсткою позицією щодо прав військових, — подалася вперед.
— Пані генерал, скільки ще таких випадків ми маємо?
— На цей момент ми ідентифікували сорок сім осіб. Але переконані, що їх набагато більше.
Залою прокотився стривожений гомін.
Потім настала черга Аліни.
Вона підсунулася ближче до мікрофона. На неї були спрямовані десятки поглядів і об’єктиви всіх камер.
— Пані Коваленко, дякую, що прийшли, — м’яко почала Олена Драч. — Наскільки я розумію, ви знали покійного особисто?
— Так.
— Чи не могли б ви розповісти нам про це?
У горлі Аліни пересохло. Вона подивилася на свій ретельно відредагований текст виступу, а потім просто відсунула його вбік. Він їй був не потрібен.
— Я зустріла дядю Гришу в березні, — почала вона, і її голос поступово набирав сили. — Він ночував на зупинці, звідки я щоранку їздила на роботу. Я почала приносити йому сніданок. Бутерброд із плавленим сирком. Дешеву каву. Нічого особливого.
Вона обвела поглядом залу.
— Я не знала, що він ветеран. Він розповідав мені історії про місії, про порятунок дипломатів. Але я думала, що він просто хвора людина. Я йому не вірила. — Аліна зробила глибокий вдих. — Але я все одно приносила йому їжу. Тому що не мало значення, правда це чи ні. Він усе одно залишався людиною.
— І ви робили це… як довго? — запитала Драч.
— Пів року. Щодня.
— Чому? — це питання повисло в повітрі.
— Тому що більше цього не робив ніхто, — просто відповіла Аліна. — І тому, що він був чиїмсь дідусем. Чиїмсь другом. Він мав значення. Навіть якщо весь світ вирішив про нього забути.
Раптом увімкнув свій мікрофон інший депутат — Віктор Гнатюк. Чоловік із сивиною на скронях і дуже скептичним виразом обличчя.
— Пані Коваленко, це дуже зворушлива історія, — сказав він. — Ваша доброта викликає повагу. Але ми тут зібралися, щоб обговорювати державну політику та бюджетні витрати. Бюджет нашого відомства і так тріщить по швах. Ви що, пропонуєте, щоб платники податків фінансували догляд за кожним безхатьком у країні?