Вона підвелася і почала міряти кімнату кроками.
— Я ніколи не пропагую відмову від традиційної медицини. Якщо бачу, що людині потрібен хірург чи стаціонар, я прямо кажу: “Йдіть до лікаря”. Мені чужі проблеми із законом не потрібні!
— Дуже приємно це чути. Але факт залишається фактом: стан жінки різко і критично погіршився саме після візиту до вашого кабінету, — розвів руками Лисенко. — Ви її саму попереджали про те, що не зможете допомогти?
— Звісно! — палко кивнула цілителька. — Я їй так і сказала: енергетика заблокована, потрібне медичне втручання.
— І тим не менше, гроші ви взяли і “сеанс” провели, — підсумував поліцейський. — Як ви це поясните?
— Я просто дала їй випити легкий сечогінний трав’яний збір. Звичайні карпатські трави, нічого більше! А потім прочитала молитву на гармонізацію. Від трав’яного чаю і молитов свідомість не втрачають!
— Знаєте, Маріє Василівно, говорите ви, звісно, дуже переконливо і красиво. Але, як ви розумієте, я не маю права вірити вам на слово.
— Розумію, — сухо відповіла Магдалена, відчуваючи, як по спині пробіг холодний холодок.
— А раз розумієте, то збирайте речі. Вам доведеться поїхати зі мною у відділок.
— Але в мене за пів години запис! Клієнтка приїде аж із Броварів! — почала пручатися жінка, сподіваючись, що це якесь непорозуміння.
— Нічого, якось переживе. Сподіваюся, в прямому сенсі цього слова, — гірко усміхнувся капітан. — А то раптом ще хтось після ваших трав до реанімації потрапить. Збирайтеся.
Капітан Лисенко доставив підозрювану до центрального відділення, а звідти, після швидкого оформлення паперів, шлях пролягав прямо до міського ізолятора тимчасового тримання. Тим часом пацієнтка Горобець все ще не приходила до тями.
Хоча шанси на одужання в Олени були непогані, а провина самої “цілительки” виглядала дуже сумнівною (адже вона дійсно не виписувала медикаментів), родичі потерпілої вимагали розправи. Чоловік Олени мав певні зв’язки і прагнув покарати шарлатанку будь-якою ціною. Це була справа принципу.
— А відправте-но цю відьму до нашої елітної камери, до дівчат, — з хитрою посмішкою наказав старший слідчий начальнику ізолятора. — Вони вміють розв’язувати язики. Подивимося, що вона заспіває після кількох годин психологічного тиску.
Коли важкі металеві двері камери відчинилися, Магдалену обдало запахом вогкості та дешевого тютюну.
— Ого! — тицьнувши пальцем у новеньку, прогуділа височезна, мужоподібна жінка з короткою стрижкою, яку тут називали “Скелею”. — Яка цяця до нас завітала!
— До вас, — з викликом підняла ідеально вищипану брову Магдалена, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння. — А вас у дитинстві не вчили, що показувати пальцем на людей — це ознака відсутності манер?
— А в мене не було ні манер, ні мами, ні тата, — криво посміхнулася Скеля, підступаючи ближче, і раптом фальшиво, низьким голосом затягнула: — “Ой, сирітка я, сирітка, не маю я долі…”
Раптом здорованька зблідла, різко схопилася руками за горло і почала хапати ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Вона намагалася щось сказати, але не могла видати жодного звуку.