Пити цей терпкий, гіркий напій за “вічну жіночу дружбу” належало пускаючи по колу одну велику металеву кухоль. Крадькома глянувши на жовтуваті від дешевого тютюну зуби своїх нових знайомих, київська естетка ледь стримала нудоту. У голові промайнули думки про всі можливі інфекції. Але вибору не було.
“У таких місцях інстинкт виживання вимикає будь-яку гидливість”, — з гіркою іронією подумала Магдалена. Вона заплющила очі, зробила глибокий вдих і відпила з переданого їй кухля.
На превеликий подив, напій виявився хоч і неймовірно гірким, але не таким жахливим на смак. Чай приємно обпік горло і розлився теплом по тілу. Здавалося, напруга останніх годин почала трохи відпускати. А потім почалися пісні.
Це був справжній концерт, що увібрав у себе весь колорит жіночої душі. Спочатку вони тужливо затягнули «Ой у вишневому саду», розтягуючи кожну ноту так, що аж щеміло серце. Потім перейшли на старі хіти Ірини Білик, підспівуючи рядкам про нещасне кохання. А завершили імпровізований вечір ритмічними народними жартівливими піснями, відбиваючи такт долонями по столу.
Магдалена сама собі дивувалася. Ще вчора зранку вона, успішна столична провидиця, не могла й уявити, що сидітиме в ізоляторі з досвідченими аферистками. Що питиме з ними з одного металевого кухля і співатиме пісні, які, як їй здавалося, вона забула ще в далекому дитинстві. Воістину, шляхи Всесвіту несповідимі.
Інспекторка ізолятора Ірина Бойко сиділа у своїй тісній кімнатці для персоналу й неквапливо допивала каву. Вона поглянула на настінний годинник — за десять хвилин мав розпочатися плановий обхід камер.
«Цікаво, як там наша столична цілителька після першої ночі?» — промайнуло в голові Ірини. Жінка доїла залишки домашнього пирога, сховала посуд до холодильника і вийшла в тьмяно освітлений коридор.
Щойно важкі двері за нею зачинилися, інспекторка почула незвичний галас. Здавалося, там влаштували справжнє застілля. У коридорі вона зітхнула з черговими наглядачами — Анатолієм та Павлом.
— Хлопці, що там за концерт? — здивовано підняла брови інспекторка.
— Та це дівчата з третьої камери розважаються, — ледь стримуючи посмішку, відповів Павло. — Напевно, влаштували нашій відьмі перевірку на міцність.
Раптом із-за залізних дверей так голосно і злагоджено пролунав приспів відомого хіта Ірини Білик «А я пливу у човні…», що всі троє мимоволі здригнулися. Ірина лише похитала головою, дзвякнула в’язкою ключів і рушила до камери. Наглядачі, згораючи від цікавості, пішли слідом.
Двері з брязкотом відчинилися, перервавши імпровізований виступ.
— Як настрій, дівчата? — суворо, але з ноткою іронії запитала інспекторка.
— Усе просто чудово, начальнице! — бадьоро відрапортувала Скеля, показуючи великий палець.
Ірина крадькома зиркнула на Магдалену. Та сиділа з ідеально рівною спиною, випромінюючи абсолютний спокій, і навіть оком не моргнула у бік керівництва.
І тут сталося те, чого ніхто не очікував. Інспекторка Бойко раптом зблідла, її обличчя перекривилося від гострого болю. Вона зойкнула, схопилася за поперек і важко опустилася на найближчий дерев’яний табурет.
— Що трапилося, Ірино Леонідівно?! — злякано підскочила Мамочка, миттєво забувши про свій кримінальний авторитет.
— У спину так стрельнуло… — простогнала жінка, ледь стримуючи сльози. — Розігнутися не можу, наче цвях забили.