Блокувальник у худі зреагував швидше, ніж очікувалося. Він кинув жінку і рвонув на Максима, намагаючись схопити його за горло. Максим м’яко пішов з лінії атаки, перехопив витягнуту руку і виконав класичний кидок з арсеналу дзюдо. Нападник з розмаху гепнувся спиною на бетон, з його легень зі свистом вийшло повітря. Короткий, контрольований удар ребром долоні в область сонячного сплетіння остаточно вимкнув його з гри. Час: вісім секунд.
Той, що був із ножем, нарешті зрозумів масштаб проблеми. Він грубо відштовхнув заплакану жінку на землю і розвернувся до Максима. Ніж він тримав професійно — лезом догори, готуючись розпороти живіт.
— Тобі кінець, супермене, — процідив він крізь зуби.
Максим стояв мовчки. Він дивився не на очі ворога, а на його плечі — вони завжди видають початок руху.
Випад був різким і прямим. Проте для людини, яка роками відточувала рефлекси в умовах реального бою, цей рух здавався уповільненим. Максим блискавично пірнув під атакуючу руку, перехопив зап’ястя нападника і застосував жорсткий больовий контроль на злам. Бандит загорлав від болю, пальці розтиснулися, і ніж з брязкотом впав на асфальт. Короткий рух ліктем у щелепу завершив справу — нападник безвольно сповз по борту мікроавтобуса і затих. Загальний час: п’ятнадцять секунд.
Важко дихаючи, Максим окинув поглядом трьох нейтралізованих чоловіків. Адреналіновий шторм потроху спадав, і тепер пальці злегка тремтіли. Він повернувся до жінки, яка досі сиділа на землі, обхопивши коліна. Вона дивилася на нього так, ніби побачила привида.
— З вами все гаразд? — тихо, але впевнено спитав Максим.
Жінка спромоглася лише на судомний кивок.
— Не підводьтеся. Поліція вже близько.
Він розвернувся і пішов туди, де залишив найцінніше у своєму житті. Соля стояла поруч із незнайомою жінкою, притискаючи до себе іграшку, а по її щоках текли сльози. Щойно вона побачила батька, одразу кинулася йому назустріч, врізавшись у його ноги.
— Татусю… — схлипувала вона, ховаючи обличчя в його куртці.
— Все добре, Мишко, тато поруч. Все закінчилося, — шепотів Максим, міцно обіймаючи дитину.
Десь неподалік уже завивали сирени патрульних машин. Люди на парковці почали оговтуватися, діставати телефони і знімати наслідки. Спокійний осінній вечір безповоротно зламався, і Максим ще не підозрював, що ці п’ятнадцять секунд назавжди змінять не лише життя врятованої жінки, але й його власне.
Оформлення документів у Дарницькому управлінні поліції затягнулося на добрі дві години. Максим сидів у коридорі відділку, обережно підтримуючи Солю, яка зрештою заснула просто в нього на колінах, загорнута у флісовий плед, що його принесла одна з патрульних. За вікном уже зовсім стемніло, і Київ запалився тисячами жовтих ліхтарів.
Слідчі просили його крок за кроком відтворити події на парковці. Максим відповідав сухо, чітко і виключно по суті. Він свідомо опускав ті деталі, де кожен його рух був результатом багаторічної муштри в одному з найелітніших підрозділів країни. Жінка, яку він врятував — її звали Олена Гончар, і, як виявилося, вона працювала аналітиком в управлінні кібербезпеки, — давала свої свідчення в сусідньому кабінеті. Вона була шокована, але фізично не постраждала.
Трьох нападників під конвоєм доправили до чергової лікарні. У двох діагностували струс мозку, у третього — зламану щелепу та забій зап’ястя. Усім трьом після виписки світили серйозні статті: замах на викрадення людини, напад із застосуванням холодної зброї та участь в організованій злочинній групі.
У якийсь момент до Максима підійшов старший слідчий, втомлений чоловік років п’ятдесяти на прізвище Бойко. Він тримав у руках паперовий стаканчик з дешевою кавою і задумливо дивився на ветерана.
— Це були дуже серйозні прийоми там, на асфальті, пане Коваль, — тихо промовив Бойко, сьорбнувши напій. — Звичайні цивільні так не б’ються.
— Колишній військовий, — коротко відповів Максим.
Бойко розуміюче кивнув, оглядаючи його статуру.
— Спецпризначенець? ССО?
Максим промовчав. У їхніх колах мовчання завжди було найпромовистішою відповіддю.
— Що ж, ви зробили добру справу, — зітхнув слідчий. — Цю дівчину чекав би дуже страшний кінець, якби ви не втрутилися. Але ви ж розумієте, що вам до біса пощастило? Троє на одного, з ножем, ще й коли дитина поруч… Ситуація могла вийти з-під контролю за частку секунди.
— Я знаю, — глухо озвався Максим, погладжуючи доньку по спині. — Повірте, я це чудово знаю.