Коли їх нарешті відпустили, годинник показував майже дев’яту вечора. Максим обережно доніс сплячу Солю до свого позашляховика, пристебнув її в автокріслі і всю дорогу до Лівого берега їхав у повній тиші. Жодного радіо. Лише гул двигуна. Його мозок знову і знову прокручував кожну секунду бою, аналізуючи всі можливі змінні, всі допущені помилки, кожен ризик.
Вдома він роздягнув доньку, вкрив її ковдрою і ще довго сидів на краю її ліжка. Світло нічника вихоплювало з темряви її спокійне, розслаблене обличчя. Сьогодні він врятував чиєсь життя. Але заради цього він поставив під удар власну дитину. І Максим абсолютно не розумів, як йому з цим жити.
Стук у двері пролунав рівно о 08:30 наступного ранку. Максим саме закінчував готувати сніданок — рум’яні сирники, Солині улюблені — і пакував їй ланчбокс до школи. Це були три короткі, впевнені удари. Так стукають люди, які звикли віддавати накази.
Він глянув у вічко, і всередині щось неприємно стиснулося. На сходовій клітці стояв чоловік у бездоганно пошитому темному костюмі та строгому пальті. Але не одяг привертав увагу. Його виправка, важкий погляд і ледь помітний значок на лацкані кричали про приналежність до вищих ешелонів спецслужб.
Максим повільно відчинив двері.
— Чим можу допомогти?
Чоловік був десь на порозі свого шістдесятиліття. Високий, підтягнутий, із сивим волоссям і обличчям людини, яка бачила надто багато державних таємниць.
— Старший сержант Коваль? — голос гостя був стриманим, але в ньому відчувалася сталева нотка. — Дозволите увійти? Я генерал-майор Гончар.
Гончар. Максима ніби вдарило струмом. Батько Олени.
— Я вже три роки як не сержант, пане генерале. Просто Максим.
— Для тих, хто пройшов те, що ви, колишніх звань не буває, Максиме. То я можу увійти?
Максим відступив убік. Генерал переступив поріг, миттєво скануючи поглядом скромну вітальню: потертий диван, розкидані на журнальному столику дитячі розмальовки і кілька фотографій у рамках на полиці, де Максим стояв у повному екіпіруванні разом зі своїми побратимами.
Із кухні визирнула Соля. Вона тримала в руці надкушений сирник і з цікавістю розглядала незнайомця.
— Тату, а хто це?
— Сонечко, доїдай і збирай рюкзак. Я зараз підійду, — м’яко сказав Максим. Дівчинка слухняно зникла на кухні.
Генерал Гончар повернувся до Максима.
— Я прийшов через те, що сталося вчора на парковці. Олена Гончар, жінка, яку ви витягли з того пекла… моя донька.
Максим повільно кивнув.
— Я так і зрозумів. Радий, що з нею все гаразд.
— Вона жива лише завдяки вам, — погляд генерала трохи пом’якшав, втративши офіційну суворість. — Сьогодні вранці я читав рапорт поліції. А потім підняв вашу особову справу. Сили спеціальних операцій. Три ротації на Схід у найгарячіші періоди. Орден «За мужність», орден Богдана Хмельницького. Списаний через важке осколкове поранення коліна під час спецоперації.
Щелепи Максима знову стиснулися. Йому не подобалося, коли хтось копирсався в його минулому.
— Пане генерале, з усією повагою… до чого ця розмова і чому ви тут?
Гончар дістав із внутрішньої кишені пальта строгу чорну візитку і простягнув її Максиму.
— Я тут, бо ті троє відморозків, яких ви відправили в травматологію, — не просто вулична шпана. Це ланка великого, добре організованого синдикату, що займається торгівлею людьми. Вони діють по всій країні вже більше двох років.
Генерал зробив крок ближче, знизивши голос.
— СБУ, Департамент стратегічних розслідувань — ми всі пасемо їх. Вони викрадають молодих жінок для переправлення за кордон. Нам відомо щонайменше про вісім зниклих безвісти. І жодну з них досі не знайшли.
По спині Максима пробіг холодок.
— Ви хочете сказати, що Олену пасли цілеспрямовано?
— Саме так. Моя донька працює в аналітичному відділі, який розслідує діяльність цього угруповання. Вони якимось чином розкрили її особу. Вчорашня спроба викрадення була не випадковістю. Це було послання для мене. «Ми можемо дістати будь-кого».
Генерал Гончар важко зітхнув, ніби на його плечі лягла вся вага світу.
— Але ви зламали їм плани. Більше того, ви дали нам те, чого ми не могли отримати роками: трьох живих підозрюваних. Їм світить від п’ятнадцяти років до довічного. І вони вже почали співати, як пташки, сподіваючись на угоду зі слідством. Завдяки вам ми нарешті можемо знищити всю цю мережу.
Максим мовчав. Він був упевнений, що просто врятував дівчину від випадкових бандитів, а виявилося, що вліз у самісінький центр масштабної оперативної розробки спецслужб.
— Максиме, — продовжив Гончар, — я прийшов з двома цілями. Перша — як батько. Я хочу особисто подякувати вам. Якби ви тоді пройшли повз… я б втратив свою дитину.