Я спав уже хвилин сорок. Це був той глибокий, важкий сон без сновидінь, який приходить лише після виснажливого тижня. Раптом екран мого телефону спалахнув на тумбочці, розрізавши темряву кімнати, мов сигнальна ракета. Мені шістдесят три роки. З них понад тридцять я віддав адвокатській практиці в галузі сімейного права.
Моє тіло досі здригається від несподіваних нічних дзвінків. Це як рефлекс у старих солдатів на звук вихлопної труби, що нагадує постріл. Ніхто ніколи не телефонує о другій ночі, щоб повідомити хороші новини. Просто ніколи.
Ім’я, що висвітилося на екрані, змусило моє серце зупинитися рівно на один удар. «Соля. Онука».
Вона телефонувала мені. Восьмирічна дівчинка, яка зараз мала б солодко спати у своєму ліжку у великому будинку в Брюховичах — елітному передмісті Львова. Там, де ідеально підстрижені газони, високі паркани, а сусідські посмішки настільки ж вимушені, наскільки й бездоганні. Там усе завжди виглядає чудово, поки не наважишся зазирнути за фасад. Я підняв слухавку ще до того, як пролунав другий гудок.
— Солю, пташко, що сталося? — мій голос був хриплим зі сну, але максимально зосередженим.
Те, що я почув у відповідь, важко було назвати плачем. Це був той моторошний, надривний звук, який видає дитина, коли вже виплакала всі сльози до останньої краплі, і тепер її маленьке тіло просто судорожно хапає повітря.
— Дідусю… — вона вимовила це слово так, ніби воно було єдиним, за що вона могла вчепитися у цьому світі.
Я вже сидів на краю ліжка. Моя рука автоматично намацала окуляри. Мозок уже почав розрахунки. Це стара професійна звичка: тридцять років у сімейному праві вчать тебе складати в голові алгоритм дій ще до того, як твої ноги торкнуться холодної підлоги. Відстань від моєї квартири в Києві до їхнього дому — понад п’ятсот кілометрів. Автомобілем — годин шість-сім, якщо без заторів. Літаком — менше години. Рахунок часу пішов на секунди.
— Я тут, моя хороша, — сказав я м’яко, але твердо. — Я з тобою. Розкажи мені, що трапилося.
— Вони поїхали.
Лише два слова. Я попросив її повторити, бо мій мозок просто відмовлявся сприймати почуте.
— Хто поїхав, сонечко?
— Тато… і мама… і Лесик, — на імені брата її голос знову зламався. Лесик. Її зведений брат, біологічний син Антона і Наталі. Одинадцятирічний хлопчина, який успадкував їхню форму підборіддя, їхню манеру сміятися і, як виявилося, їхні плани на сімейний відпочинок.
— Вони поїхали у Францію… У той великий парк розваг з атракціонами.
Я замовк. Повітря в легенях ніби застрягло.
— Скажи це ще раз.
— Вони поїхали кататися на атракціонах, — повторила вона тихіше. У її голосі раптом зазвучав сором. Ніби це була її провина. Ніби вона зробила щось погане. — Без мене. Вони сказали… сказали, що в понеділок мені треба до школи, і що немає сенсу брати мене з собою. Але ж у Лесика теж школа! Дідусю… — вона більше не могла триматися і просто розридалася в трубку. — Чому? Чому вони не взяли мене?
Тут я маю зробити невеликий відступ, щоб ви зрозуміли всю абсурдність мого стану в ту секунду. Я — людина, яка свого часу перехресно допитувала суддів і не змигнула оком. Я виступав в апеляційному суді з температурою під тридцять дев’ять, бо від цього залежала доля мого клієнта. Я дивився в очі батькам і повідомляв їм новини, які зламали б будь-кого: про позбавлення батьківських прав, про вилучення дітей. І я завжди робив це зі спокійним обличчям та рівним голосом, бо цього вимагала професія.
Але тієї ночі, сидячи на краю ліжка у своїй київській квартирі за сотні кілометрів від онуки, я змушений був міцно притиснути кулак до губ, щоб не викричати вголос усе, що я думав про свого сина та його дружину.
— Ти ні в чому не винна, чуєш мене? — сказав я, ледве опанувавши себе. — Абсолютно ні в чому.
— Тоді чому?
— Я ще не знаю, пташко. Але я обов’язково дізнаюся.
Я ще не підозрював цього, але ця обіцянка — «я дізнаюся» — стане найважливішою справою мого життя за останнє десятиліття.
О 2:11 ночі я набрав свого сусіда, пана Василя. Йому сімдесят один, він колишній авіамеханік із заводу «Антонов» і єдина людина в моєму оточенні, яка сприймає нічні дзвінки як щось цілком буденне.
— Богдане, — відповів він після першого ж гудка абсолютно бадьорим голосом. Я ніколи не розумів, як йому це вдається.
— Василю, мені треба, щоб ти приглянув за моїм псом.
Коротка пауза.
— На скільки днів?
— Не знаю. На кілька точно. Може, довше.
— Знову та мала зі Львова? — запитав він.
Я важко зітхнув:
— Так.
— За десять хвилин зайду по ключі.