Ось за що я люблю Василя. Жодного зайвого запитання. Ми знайомі двадцять два роки, і цей чоловік ніколи не ліз у мої справи, окрім тих моментів, коли це було життєво необхідно. Такі друзі — на вагу золота.
Я забронював квиток на літак прямо з телефону, ще сидячи в піжамі. Виліт о 6:15 ранку з Жулян, посадка у львівському аеропорту імені Данила Галицького трохи більше ніж за годину. Хтось скаже, що летіти туди — це як їхати в дорогому автобусі, де ще й пропонують каву, але о другій ночі я не збирався сідати за кермо на шість годин. Мені шістдесят три, а не тридцять. Моя спина ухвалила це рішення багато років тому.
Потім я зробив те, чого не робив уже дуже давно. Я зайшов до свого домашнього кабінету, відчинив нижню ліву шухляду столу і дістав звідти старий цифровий диктофон. З тих, що розміром із запальничку. Колись я брав його на кожну зустріч із клієнтами, ще до того, як усе перейшло у смартфони та хмарні сховища. Маленький. Непомітний. Я сказав собі, що це просто звичка. Старий адвокатський інстинкт. Пізніше я зрозумію, наскільки правильним було це рішення.
Мій рейс приземлився у Львові о 7:20 ранку. У мене була лише невелика дорожня сумка, шкіряний портфель, диктофон у нагрудній кишені й тридцять років досвіду сімейних трагедій, які зараз важким каменем тиснули на груди.
В аеропорту я орендував сріблясту «Шкоду», салон якої агресивно тхнув хімічним освіжувачем із запахом хвої (завжди цікаво, який реальний запах намагаються приховати такою концентрацією). Дорога до Брюховичів зайняла менш як пів години.
Будинок на Лісовій вулиці виглядав точнісінько так, як я його запам’ятав. Світлий фасад. Великий гараж на дві машини. Ідеальні клумби, за якими Наталя доглядала з такою маніакальною одержимістю, ніби від їхнього вигляду залежав її соціальний статус. Хоча, якщо подумати, у таких районах так воно і є.
Соля, мабуть, чекала біля вікна, бо вхідні двері відчинилися ще до того, як я підійшов до хвіртки. Вона була у своїй піжамі — рожевій, з кумедними намальованими лінивцями. Її темне, кучеряве волосся, яке потребувало щоденної турботи та спеціального спрею для розчісування, зараз стирчало на всі боки після тривожного сну. Очі дівчинки були червоними й опухлими. Вона плакала ще довго після нашої розмови.
Вона не сказала ні слова. Просто побігла до мене.
Я впіймав її біля підніжжя сходинок і міцно пригорнув. Соля обхопила мою шию руками з такою силою, ніби хотіла переконатися, що я справжній, що я не міраж. Я відчув, як вона видихнула мені в плече. Цей довгий, тремтячий видих… Здавалося, вона затримувала дихання останні кілька годин.
— Я тримаю тебе, — прошепотів я, погладжуючи її по спині. — Дідусь тут. Дідусь з тобою.
Ми простояли так на доріжці досить довго. Навколо прокидалося елітне передмістя. Десь через два будинки ритмично шипів автоматичний полив газону. Чоловік, що вигулював бігля, ввічливо кивнув нам, проходячи повз. Класичний жест жителів таких районів: «Я вас бачу, я поважаю вашу приватність, гарного дня».
Зрештою я трохи відсторонився і зазирнув у її обличчя.
— Ти хоч щось їла?
Вона похитала головою.
— А спала?
Вона ледь помітно знизала плечима, але це виглядало непереконливо.
— Добре, — я підхопив свою сумку однією рукою, а іншою міцно взяв її за маленьку долоньку. — Ходімо в дім. Ти покажеш мені, де у вас що лежить на кухні, а я приготую тобі найгірший у світі омлет. Ти ж знаєш, кулінар з мене ніякий.
Вона майже усміхнулася. Майже.
Сам будинок почав розповідати мені свою історію ще до того, як Соля встигла вимовити бодай слово. Це ще одна моя професійна вада: перш ніж читати людей, навчися читати стіни, в яких вони живуть.
У просторій вітальні вздовж коридору висіла ціла галерея сімейних світлин. Це була одна з тих ідеально вивірених композицій, покликаних кричати кожному гостю: «Подивіться, які ми щасливі та успішні!». Я йшов повільно, роздивляючись кожен кадр з прискіпливістю слідчого. Ось шкільне фото Лесика з минулого року — широка, впевнена посмішка, фірмовий Антонів ніс. Ось Антон із Наталею на тлі гірських пейзажів в Альпах, а між ними Лесик. Усі троє щиро регочуть. Трохи далі — кубок Лесика з дитячого турніру з футболу на спеціальній поличці. А поруч навіть його дитячий малюнок фарбами, дбайливо вставлений у дорогу дерев’яну раму.
Я нарахував у цьому коридорі одинадцять фотографій. Спробуєте вгадати, на скількох із них була Соля?
На двох. Перша — зі свята Першого дзвоника. Вона була розміщена якось збоку, трохи криво, ніби її почепили туди в останню мить як прикрий обов’язок. Друга — загальний сімейний портрет із новорічної фотосесії. На ньому Соля стояла з самого краю, на пів кроку позаду всіх інших. Вона виглядала так, наче випадково зайшла в кадр чужої родини, поки ті позували.