День народження Лесика — у жовтні. Свято Солі — у березні. Між ними п’ять місяців різниці. Це різні фінансові квартали. Різні роки. Різні бюджети. Але чомусь аргумент “це занадто дорого” застосовувався виключно тоді, коли йшлося про названу доньку. Я нічого не записував. Не було потреби. Деякі речі випалюються в пам’яті намертво.
— Солю, — я відклав виделку. — Дозволь мені запитати ще одну річ. І я дуже прошу тебе відповісти чесно, навіть якщо ти боїшся, що через це хтось отримає на горіхи. Ти відчуваєш, що у вашому домі до тебе і до Лесика ставляться однаково?
Запанувала довга тиша. Пані Галя мовчки підлила мені кави. За сусіднім столиком молода пара тихо сперечалася, який десерт обрати.
— Іноді, — нарешті вимовила Соля. А потім, набравшись сміливості, додала: — Але насправді… ні.
— Можеш навести ще один приклад? Щось, про що ти мені ще не розповідала?
Вона замислилася. Знову це обличчя “старої душі”, яка зважує, чи варто довіряти мені ще одну гірку правду.
— Новорічні фотографії, — тихо сказала вона. — Ми їздили у велику студію в центрі. Там були такі красиві декорації і треба було бути в однаковому одязі. Мама купила однакові червоні светри з оленями для себе, тата і Лесика. А для мене… забула.
Вона зробила судомний вдих.
— Вона сказала, що замовляла, але мій розмір не встигли доставити.
— І в чому ж ти фотографувалася?
— У своєму синьому шкільному кардигані.
Її голос був рівним, розміреним. Ніби вона повторювала цю історію собі самій так багато разів, що стерла всі гострі кути, аби не було так боляче.
— Але нічого страшного! — раптом спробувала виправдати їх вона. — Даринка сказала, що я все одно виглядала найкраще, бо вирізнялася на їхньому фоні.
Золота подруга. З тих, що завжди намагаються знайти промінь світла в суцільній темряві.
— А де зараз ці фотографії? Їх роздрукували?
— Вони висять на стіні у вітальні.
Я згадав ту ідеальну стіну. Одинадцять фото. Соля є лише на двох. Я згадав той новорічний знімок. Дівчинка скраю, на пів кроку позаду, в синьому шкільному светрі на тлі ідеальної червоної родини.
Доказ “Б”.
Ми повернулися до Брюховичів близько п’ятої вечора. Дорогою я зупинився біля великого мережевого супермаркету і дозволив Солі обрати все, що її душа забажає. Вона взяла дитячий лак для нігтів із блискітками, пакунок жулейних ведмедиків і товстий журнал із кросвордами та лабіринтами. І робила вона це з тією обережною, болісною стриманістю дитини, яку занадто довго вчили, що просити багато — це бути тягарем. Ця її покірна скромність зламала в мені ще один внутрішній запобіжник.
Поки вона вмостилася за кухонним столом зі своїми кросвордами та жулейками, я вийшов у коридор. Я довго стояв перед тією ідеальною фотогалереєю. Потім дістав телефон і методично, кадр за кадром, сфотографував кожне зображення. Кожну рамочку. Кожну ретельно вибудовану ілюзію ідеальної родини. Я перерахував їх знову. Одинадцять знімків. Соля — лише на двох.
Я зафіксував, хто саме присутній на кожному фото. Потім увімкнув свій старий диктофон і заговорив приглушеним голосом, ледь голосніше за шепіт:
«Четвер. Орієнтовно 17:15. Місто Львів, передмістя Брюховичі, вулиця Лісова. Об’єкт: фіксація сімейних фотоматеріалів у резиденції. В головному коридорі розміщено одинадцять світлин. Неповнолітня Соломія фігурує на двох. На першій вона візуально відокремлена від основного складу родини. На другій — одягнена в речі, що контрастують із загальним стилем інших членів сім’ї, що прямо вказує на те, що дитину не залучали до попереднього планування зйомки. Обидва зображення розміщені в найменш освітлених і помітних зонах композиції».
Я вимкнув запис. Сховав диктофон. Зробив глибокий вдих і повернувся на кухню.
Соля сиділа, похмуро насупившись над своїм журналом з величезною концентрацією.
— Дідусю, — спитала вона, не відриваючи очей від сторінки, — слово «паралельно» пишеться з двома «л» чи з однією?
Вона переможно обвела знайдене слово ручкою. А потім її голос різко стих:
— Ти змусиш мене повернутися до них, коли вони приїдуть у неділю?
Я подивився на неї. Вона запитала це так буденно. Так приречено. Ніби вже заздалегідь знала, що відповідь може бути «так», і вибудувала навколо себе цілу захисну стіну, щоб витримати цей удар.
— Я ще не знаю, пташко, — відповів я абсолютно щиро. — Але я хочу, щоб ти дещо запам’ятала.
Вона підвела очі.
— Що б не сталося, яке б рішення не ухвалив я чи будь-який інший дорослий у твоєму житті, ти маєш знати: ти — не запасний варіант. Ти — не тягар і не перешкода. Ти — не дівчинка в синьому светрі на чужому святі.
Я намагався тримати голос рівним. Адвокатським, залізним голосом, який не залишає простору для сумнівів.
— Ти і є головна мета, Солю. Ти — найважливіша. Ти мене зрозуміла?
Вона дивилася на мене довгим, некліпаючим поглядом. Потім її підборіддя зрадливо затремтіло. Лише на мить. Але вона силою волі змусила себе заспокоїтися.
— Добре, — прошепотіла вона.
— Добре, — відлунням відгукнувся я.
Вона повернулася до своїх лабіринтів. А я повернувся до свого жовтого блокнота. Я ще не знав цього, але ця неділя пройде зовсім не так, як планував мій син.
Антон зателефонував знову о 19:52. Цього разу я підняв слухавку.
— Тату! — полегшення в його голосі було миттєвим. А потім, дуже обережно: — Як вона?
— З нею все добре. Вона поруч. Вона в безпеці, — я витримав крижану паузу. — І в цьому немає жодної заслуги тих, хто зараз гуляє парками Франції.
На тому кінці запанувала тиша.
— Тату…
— Антоне. — Я вимовив його ім’я тією самою інтонацією, яку використовував під час перехресних допитів, коли свідку час було усвідомити, що жарти скінчилися. — Я поставлю тобі одне запитання. І я вимагаю абсолютно чесної відповіді. Домовилися?
— …Так.
— Коли ви востаннє брали Солю на повноцінний сімейний відпочинок?