— Ти залишився, — тихо вимовила вона, кліпаючи заспаними очима. Сказала так, ніби до останнього була впевнена, що прокинеться в порожньому будинку.
— Я ж обіцяв, — відповів я.
Вона сіла, підтягнувши коліна до підборіддя, і щільно обхопила їх руками.
— Тато дзвонив?
— Дзвонив.
— Він… дуже сердиться?
О, якби ж ви знали, як мене розлютило саме це формулювання. Він сердиться? — Ні, — мій голос залишився спокійним. — Він не сердиться. Як ти почуваєшся? Зголодніла?
Вона опустила очі, і в її голосі раптом зазвучав сором:
— Мені незручно. За те, що я подзвонила тобі вночі. За те, що так сильно плакала. — Вона почала нервово скубти ниточку на пледі. — Мама завжди каже, що я занадто чутлива. Що я роблю проблему з нічого.
Я відклав свій блокнот лицьовим боком донизу і присунувся ближче.
— Солю, подивись на мене.
Вона несміливо підвела погляд.
— Телефонувати людині, яка тебе любить, коли тобі страшно, самотньо і боляче — це не означає бути “занадто чутливою”. Це найправильніше, що ти могла зробити. Для цього, власне, і існують дідусі. — Я витримав паузу, щоб мої слова закріпилися в її свідомості. — І, щоб ти знала, одного разу я розплакався прямо під час судового засідання. Справжніми, великими сльозами. Прямо перед поважним суддею.
Її очі кумедно округлилися від подиву.
— Справді?
— Справді. Суддя, щоправда, мого виступу не оцінив. Зате присяжні були в захваті. — Я підвівся і потягнувся. — А тепер хутчіш одягайся. Ми не будемо сидіти в цих чотирьох стінах цілий день.
— А куди ми поїдемо?
Хороше запитання. Я ще не мав чіткого плану, але точно знав одне: ми не залишимося в цьому будинку, стіни якого завішані кривими сімейними галереями і спогадами про всі ті поїздки, куди її не запросили.
— Ми їдемо обідати. Нормальною, смачною їжею. А не тим жахіттям, яке я намагався видати за омлет.
— Слава Богу, — цілком серйозно видихнула вона.
І я розсміявся вголос. Уперше з моменту, як мій літак торкнувся злітної смуги.
Ми поїхали до закладу під назвою “Старий млин”, що розташувався ближче до центру Львова. Це була одна з тих автентичних, затишних кав’ярень-пекарень, що існують тут, здається, ще з минулого століття. Власники принципово не робили модних ремонтів, зберігаючи атмосферу справжнього тепла: масивні дубові столи, вишиті серветки, а в кутку — вітрина з неймовірними домашніми пирогами.
Соля замовила собі величезну порцію пухких сирників зі сметаною та велике какао з маршмелоу. Вона озвучила замовлення з тією скромною ввічливістю дитини, яка звикла, що їй нечасто дозволяють такі розкоші. Я ж попросив фірмову печеню в глиняному горщику і чорну каву. Мені шістдесят три, і я давно змирився з тим, що полюбляю просту, важку їжу.
Наша офіціантка, старша жінка на ім’я пані Галина — саме таке ім’я й пасує добрій господині в подібному закладі — принесла напої і лагідно усміхнулася Солі. Дорослі завжди інтуїтивно відчувають, коли дитині не вистачає тепла.
— Хороший у тебе дідусь, золотко? — спитала пані Галя, ставлячи перед нею какао.
Соля подивилася на мене поверх чашки.
— Так, — кивнула вона. — Він нічого такий.
— Найвища похвала, — усміхнувся я. Пані Галя підморгнула нам і делікатно відійшла.
Поки ми обідали, я почав робити те, чого старанно уникав увесь ранок. Я почав ставити запитання. Повільно. Дуже обережно. Це виглядало як звичайна дідусева розмова, але я б злукавив, якби сказав, що юрист всередині мене не проводив зараз повноцінний допит свідка.
— Розкажи мені про свою шкільну виставу, — невимушено почав я. — Ту, що була до Дня Святого Миколая. Твоя вчителька надсилала мені відео. У тебе ж там була справжня роль зі словами!
На обличчі Солі знову з’явився той самий складний, дорослий вираз.
— Ти бачив? — тихо спитала вона. — У мене було цілих сім реплік. Я була головною казкаркою. Вона вимовила це з тихою гордістю дитини, яка вивчила цей факт напам’ять.
— А Антон із Наталею там були? — мій голос залишався абсолютно рівним.
Вона опустила очі на свої сирники.
— Тато прийшов на самий початок. Але йому довелося швидко піти, бо в Лесика починалося важливе тренування з великого тенісу.
— А Наталя?
— А мама поїхала з Лесиком. Щоб він не запізнився.
Я повільно кивнув.
— А що було на твій день народження? У березні, так? Тобі ж виповнилося вісім.
— Ми їли торт, — просто відповіла вона. — Вдома. Тільки ми вчотирьох. Тато подарував мені планшет. — Вона зробила паузу, не наважуючись продовжити. — Я чула, як вони сварилися ввечері перед моїм святом. Мама казала, що треба запросити моїх друзів і замовити аніматорів, але тато сказав… — вона замовкла.
— Ти можеш мені розказати, пташко.
Вона почала перемішувати залишки какао ложечкою.
— Тато сказав, що в жовтні вони робили величезне свято для Лесика в “Карпатській Лагуні”, з басейнами і друзями. І що ми не можемо дозволити собі такі дорогі свята двічі на рік. Це сильно б’є по сімейному бюджету.
Останню фразу вона вимовила трохи іншим, штучним тоном. Тим самим голосом, яким діти несвідомо цитують дорослих, навіть не до кінця розуміючи суть слів.