Назар відчув, як кулаки самі собою стискаються.
— Мойого статусу?
— Давай без ілюзій і юнацького максималізму, хлопче, — Чорновіл нахилився вперед. — Жоден другокурсник не розв’язує такі задачі за дев’яносто секунд. Особливо той, хто приїхав із депресивного райцентру, ночами тягає коробки на логістичному складі і харчується найдешевшим фастфудом. Ти не міг це зробити сам. Твого мозку на це не вистачить. Це чисте, нахабне шахрайство.
— Я не шахраював.
— Тоді поясни мені! — професор різко підвищив голос, вдаривши долонею по столу. — Поясни, як ти це зробив?! Де ти взяв це рішення? Купив у даркнеті за крипту? Заплатив хакерам, щоб вони зламали сервери нашої кафедри?
Назар глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати шалене серцебиття, і подивився прямо в холодні очі професора.
— Я ж чітко відповів вам при всій аудиторії. Цьому нестандартному методу мене навчив мій батько.
— Ах, ось воно що! Батько! Мертвий геній-математик! — губи Альберта Вікторовича скривилися в огидній, глузливій посмішці. Він відкинувся на спинку крісла. — Надзвичайно зручна позиція для захисту, чи не так? Ідеальний свідок, якого просто фізично неможливо викликати на допит. Як зворушливо і як банально.
— Це абсолютна правда.
— А я скажу тобі, що є правдою в реальному світі, Макаренко, — Чорновіл різко подався вперед і витягнув верхній аркуш із глянцевої папки. — Правда в тому, що ти знайшов цей розв’язок на якомусь закритому хакерському форумі. Ти тупо завчив його назум’ять, дочекався зручного моменту і вирішив пограти в героя-інтелектуала перед столичними першокурсницями.
Він зневажливо штовхнув аркуш через поліровану поверхню столу.
— Це офіційна доповідна записка на ім’я ректора. Тут у деталях описано твоє зухвале шахрайство та крадіжку інтелектуальної власності. Завтра вранці вона ляже на стіл проректора з навчальної роботи.
Назар опустив погляд. На білосніжному папері з офіційним бланком університету чорніли слова, які руйнували його життя: “відрахування”, “академічна недоброчесність”, “грубе порушення”.
— У тебе є рівно два тижні, щоб довести свою невинність перед дисциплінарною комісією, — посміхнувся Чорновіл, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — А ми обидва чудово розуміємо, що ти цього зробити не зможеш. Тебе відрахують. Із “вовчим квитком”. Ти ніколи більше не вступиш до жодного пристойного вишу в цій країні. Що ж… Думаю, на тому складі “УкрГлобалЛогістик” завжди потрібні молоді, дужі вантажники. Це і є твоя справжня стеля.
Юнак стиснув кулаки під столом так сильно, що нігті боляче вп’ялися в долоні.
— Я вивчив цей метод із чорнових зошитів мого батька. Він був справжнім математиком і роками працював над цією проблемою.
У погляді Чорновола знову щось невловимо здригнулося. Маска на мить дала збій.
— Старі зошити… Ну-ну. Фантазія в тебе працює непогано. І як, кажеш, було ім’я цього великого невідомого генія?
— Андрій. Андрій Макаренко.
І знову та сама, абсолютно нетипова для професора реакція. Його залізний самоконтроль луснув. На якусь частку секунди маска впевненого господаря життя злетіла геть.
— Я ніколи про нього не чув! — надто швидко, надто різко відповів Альберт Вікторович. У його голосі раптом прорізалися високі, істеричні нотки.
— Він глибоко вивчав вищу математику. Люди казали, що він мав видатний талант…
— Я сказав, що ніколи не чув цього прізвища! — Чорновіл зірвався на ноги, ледь не перекинувши своє важке крісло. — Нашу розмову закінчено! Чекай на офіційне повідомлення про дату комісії.
Він швидким кроком підійшов до дверей і розчахнув їх.
— Я дам тобі єдину безкоштовну пораду. Забери документи за власним бажанням прямо завтра вранці. Збережи собі хоча б краплю гідності і втечи від публічного лінчування. Тому що я тебе знищу, Макаренко. Я розітру тебе на порох. Це я тобі обіцяю.
Назар повільно підвівся. Ноги здавалися налитими свинцем, але він зустрівся поглядом із розлюченим, поблідлим професором і не відвів очей.
— Я нічого не крав. І здаватися не буду.
— Тоді ти такий самий невиправний дурень, як і… — Чорновіл різко заткнувся, прикусивши губу, але необачні слова вже вилетіли в повітря.
— Як і хто? — тихо, але наполегливо спитав Назар.
— Забирайся з мого кабінету! Негайно!
Назар вийшов у довгий, напівтемний коридор старого корпусу. Але дорогою до виходу лише одна думка пульсувала в його скронях, не даючи нормально дихати: “Як і хто?”.
Чорновіл щось знав. Щось страшне про його батька, про минуле їхньої родини. Щось таке, що він відчайдушно, до паніки боявся витягнути на світло.
Пізно ввечері, повернувшись до гуртожитку, Назар зробив телефонний дзвінок, який назавжди перевернув його життя.
Він сидів на своєму вузькому, скрипучому ліжку, дивлячись на миготливі вогні нічного Києва за вікном, і слухав довгі гудки. Нарешті на тому кінці підняли слухавку.
— Мамо, — голос Назара зрадницьки тремтів, хоча він намагався триматися. — Вибач, що так пізно. Мені треба терміново запитати тебе про тата.
На лінії запала важка, мертва, майже відчутна на дотик тиша.
— Чому ти раптом питаєш про це зараз, синку? — голос Олени Макаренко прозвучав глухо і максимально напружено.
— Тому що один дуже впливовий професор в університеті хоче мене відрахувати. Він звинувачує мене в шахрайстві з рівнянням. І коли я назвав йому татове ім’я… мамо, він виглядав так, ніби побачив мерця, що встав із могили. Він точно його знав. І він його боїться.
Знову тиша. А потім — звук, якого Назар не чув із самого раннього дитинства. Його мати плакала. Це були тихі, задушені, сповнені болю схлипи жінки, яку раптово наздогнав давній, невідворотний кошмар.
— Як… як прізвище цього викладача? — ледь видавила вона крізь сльози.
— Чорновіл. Альберт Чорновіл.
Назар почув різке, перелякане втягування повітря.
— Мамо, що відбувається? Хто він такий? Що він зробив?
— Приїжджай додому на вихідні, Назаре, — її голос зривався, але в ньому з’явилася рішучість. — Є речі… страшні речі, які я мала розповісти тобі ще дуже давно. Про твого батька. І про того монстра, який зламав йому життя.
— Які речі? Мамо, поясни!
— Тільки не по телефону. Благаю, приїжджай.
Зв’язок обірвався.
Назар просидів до самого ранку, обклавшись старими батьковими зошитами. Рядки цифр, які він вивчав і обожнював останні шість років, тепер здавалися йому не просто вищою математикою, а криптограмою, що приховувала справжню трагедію. Він відкрив найстаріший, найбільш затертий зошит. На внутрішньому боці картонної обкладинки вицвілим синім чорнилом було виведено: “Столичний університет, осінь 1997 року”.