Його батько навчався тут. У цьому самому університеті, у цих самих стінах. На тій самій кафедрі. Майже чверть століття тому.
Наступного дня Назар кілька годин трясся у старому, пропахлому бензином міжміському автобусі «Київ — Біла Церква», невідривно дивлячись на сірі, розмиті дощем осінні пейзажі за заплаканим склом. У їхній маленькій, холодній квартирі мати вже чекала його на кухні. На столі, застеленому вицвілою клейонкою, стояла потерта картонна коробка з-під старого взуття. Та сама таємнича коробка, до якої малому Назару суворо забороняли навіть наближатися.
— Я ховала це всі ці роки, — тихо сказала Олена, не підіймаючи почервонілих від сліз очей. Вона нервово м’яла в руках краєчок кухонного рушника. — Наївно думала: якщо ти ніколи не дізнаєшся цієї правди, то будеш у безпеці.
— У безпеці від чого, мамо? Кого мені боятися?
Вона мовчки відкрила кришку. Всередині, перекладені пожовклими газетами, лежали старі листи, довідки, університетські значки та чорно-білі фотографії. З одного зі знімків на Назара дивився молодий, сповнений життя хлопець із точно такою ж, як у нього, впертою лінією підборіддя та світлою посмішкою.
— Твій батько був аспірантом, — руки матері дрібно тремтіли, коли вона обережно перебирала папери. — Це був кінець дев’яностих. Він був найталановитішим на всьому потоці. Усі викладачі, які мали хоч краплю совісті, пророкували йому світове визнання. Він мав здійснити революцію в математиці.
— І що пішло не так?
— На його шляху трапився його науковий керівник.
Вона витягла з самого дна пожовклий, хрусткий від часу аркуш із вицвілою гербовою печаткою. Дата стояла чітко: лютий 1998 року.
«Шановний Андрію Макаренко. За результатами екстреного засідання комісії з питань академічної доброчесності, ваше навчання в аспірантурі та будь-яка наукова діяльність у стінах університету припиняються негайно…»
Назар перевів погляд у самий низ документа. Підпис був розмашистим і гострим. “А.В. Чорновіл. Завідувач кафедри”. Його кров миттєво заледеніла.
— Чорновіл… Він був татовим керівником?
— Він був його катом, — Олена змахнула сльозу, що скотилася по щоці. — Твій батько розробив унікальний метод. Те саме рівняння, за яке ти зараз розплачуєшся. Це був абсолютний прорив. Він готувався до публікації в міжнародному віснику. Це мала бути його путівка у великий науковий світ. А Чорновіл… він просто вкрав це. Привласнив собі.
— Вкрав? Як таке взагалі можливо?
— Дуже просто, Назаре, — її голос зірвався на хрипкий шепіт. — Чорновіл, як науковий керівник, мав безперешкодний доступ до всіх чорнеток твого батька. Він скопіював усе до останньої формули і видав під своїм власним іменем. Збудував на чужій геніальності всю свою подальшу кар’єру, отримав державні премії, гранти, визнання і владу. А коли Андрій спробував боротися за правду і пішов до ректорату зі скаргою… Чорновіл перекрутив усе так, ніби це зухвалий студент-провінціал вкрав роботу у шановного професора.
— Але ж у тата були докази! Чернетки, записи!
— Це були лихі дев’яності, синку! Абсолютно дикі часи, коли все купувалося і продавалося. Кому, по-твоєму, повірила корумпована комісія: впливовому київському професору зі зв’язками в міністерствах чи простому хлопцю з бідної родини? Не було ніякого розслідування. Його просто розчавили, розтоптали публічно і викинули на вулицю з вовчим квитком. Без права поновлення.
Кухня ніби попливла перед очима Назара. Але залишалося ще одне, найважливіше і найболючіше питання, яке мучило його все життя.
— Мамо… що насправді сталося з татом? Чому його не стало?
Олена закрила обличчя долонями. Її плечі здригалися в беззвучному плачі. Вона не могла дивитися в очі синові.
— Будь ласка. Я вже не дитина. Я маю знати всю правду.
— Тобі було шість, — ледь чутно прошепотіла вона крізь пальці. — Він дуже намагався жити далі заради нас. Пішов працювати звичайним токарем на місцевий завод, ми одружилися, з’явився ти. Але та несправедливість… вона буквально з’їдала його зсередини, як кислота. Знати, що справа всього його життя носить чуже ім’я, бачити по телевізору, як той злодій процвітає і отримує нагороди… Андрій просто згас. Тієї ночі він залишив коротку записку. Написав, що зламана система завжди перемагає, попросив у нас пробачення і… його серце просто не витримало цього болю. Він пішов у вічність.
Назар відчув, як ком підступає до горла. Його батька не просто не стало через хворобу. Його повільно, методично, день за днем вбивала людина, яка зараз продовжує носити дорогі костюми, продовжує ламати долі іншим студентам, і яка тепер націлилася на нього.
— Я не дозволю йому вийти сухим із води вдруге, мамо. Ніколи.
— Назаре, благаю тебе! На колінах прошу! — Олена схопила сина за холодні руки. — Просто забери ті кляті документи! Переведися кудись в інше місце, почни спочатку! Не дозволь цьому монстру зробити з тобою те саме, що він зробив із твоїм батьком! Він занадто сильний!
Але Назар вперто похитав головою. Його погляд став твердим і колючим.
— Тато здався. Він відступив, і це знищило його. Я не відступлю, мамо. Я закінчу те, що він почав. Чорновіл заплатить за кожен вкрадений день нашого життя.
Наступні два тижні перетворилися для Назара на філіал пекла на землі.
Він подав офіційну апеляцію до деканату. Для того щоб її задовольнили, вимагалися нові, беззаперечні докази — докази того злочину, який Чорновіл старанно приховував 24 роки. Дисциплінарна комісія дала йому рівно 14 днів, щоб довести, що він не шахрай, і розкрити змову, яка сталася ще до його народження. Завдання здавалося абсолютно нездійсненним.
Отруйні чутки в університеті миттєво зробили його вигнанцем.
— Це той самий бюджетник-аферист, — відверто шепотілися за спиною мажори біля кавових автоматів. — Купив готове рішення, щоб випендритися перед потоком. Такі дешеві понти завжди закінчуються провалом.
Студенти, з якими він майже два роки сидів поруч на лекціях, різко перестали вітатися. Його напарник по лабораторних роботах написав офіційну заяву з проханням перевести його в іншу підгрупу. Навіть ті викладачі, які раніше ставили Назару заслужені оцінки і ставилися приязно, тепер дивилися на нього крізь стіну льоду і презирства.
Проблеми почалися навіть на роботі. Начальник зміни на складі “УкрГлобалЛогістик” єхидно посміхнувся, вписуючи йому в графік найважчі додаткові нічні зміни: “Чув, у тебе там великі проблеми в універі, студенте. Ну нічого, скоро тебе виженуть, і з’явиться купа вільного часу для розвантаження фур”. Назар навіть не питав, звідки той дізнався. Погані новини поширюються блискавично, особливо коли їм активно допомагає хтось дуже впливовий із великими зв’язками.
Юнак перестав ходити на лекції. Кожна поява в коридорах інституту була схожа на психологічні тортури. Натомість ночі безперервно він проводив у гуртожитку, оточений пожовклими батьковими зошитами, відчайдушно шукаючи хоч якусь зачіпку.
А потім прийшов електронний лист, який ледь не зламав його остаточно.
“Шановний Макаренко Н.А. Засідання дисциплінарної комісії з розгляду вашої справи призначено на 30 грудня, о 09:00”. Назар перечитав дату кілька разів, не вірячи своїм очам. Тридцяте грудня. Самий розпал передноворічних святкувань. У цей час гуртожитки вже вимирали, аудиторії стояли пусткою, а всі викладачі, представники студентської профспілки та потенційні свідки роз’їжджалися по закордонних відпустках або готувалися до застіль. Університетський кампус буде абсолютно мертвим.
Це був не просто адміністративний збіг. Це була ретельно, холоднокровно спланована страта без зайвих очей. Правосуддя в порожніх лунких коридорах, де ніхто не зможе заступитися і ніхто не почує його крику про допомогу.
Він відчайдушно намагався боротися. Дзвонив на гарячу лінію студентського центру захисту прав — ніхто не брав слухавку. Звернувся до юридичного відділу університету — автовідповідач радісно повідомив, що працівники у відпустці до 10 січня. Деканат на електронний запит відповів сухим, відрепетируваним шаблоном: “Дата не підлягає жодним змінам з огляду на безпрецедентну серйозність ваших академічних порушень”.
Кожні двері виявилися наглухо зачиненими. Кожен шлях до порятунку було перекрито бетонними блоками системи.
Назар сидів на холодній підлозі своєї маленької кімнати, дивлячись на розкидані пожовклі сторінки. Вперше в житті він так ясно, так глибоко зрозумів свого батька. Зрозумів, чому в того опустилися руки. Система зовсім не була зламаною — вона чудово, безперебійно працювала. Просто ця машина була від самого початку створена для захисту таких хижаків, як Чорновіл, і для безжального перемелювання таких людей, як Макаренки.
— Можливо, мама мала рацію, — тихо прошепотів юнак у темряву кімнати. — Можливо, варто просто здатися і зникнути.