Я спочатку навіть не знала, що відповісти. Я настільки глибоко загрузла в режимі виживання, що думка подзвонити бабусі до Житомира навіть не майнула в моїй голові. А ще… частина мене — та сама частина, яку роками виховувала моя мати — відчувала пекучий сором. Ніби я зазнала краху. Ніби просити про допомогу означало визнати свою слабкість.
Розумієте, як це працює? Моя мама так майстерно запрограмувала мене відчувати провину за будь-які прохання, щоб я завжди залишалася в її пастці.
Я розповіла бабусі Надії коротку версію. Що я платила за кімнату, поки інші жили дарма. Що я вимивала весь їхній двоповерховий будинок після важких змін. Що Даринці навіть не поставили тарілку за сімейною вечерею. Що я просто зібрала речі і пішла.
У слухавці запанувала тиша. Дуже довга, важка тиша.
А потім бабуся Надія заговорила. Таким низьким, тихим, майже небезпечним голосом. Я чула цей її тон лише двічі за все своє життя.
— Вона брала з тебе вісімнадцять тисяч?
— Так, бабусю.
— А твої брат і сестра не платили нічого?
— Нічого.
Знову пауза. А потім вона відрізала:
— Я сідаю в машину.
— Бабусю, не треба, ти ж…
— Соломіє, я не питала дозволу. Диктуй адресу.
Ця жінка, якій уже виповнилося сімдесят три роки, з хворим коліном, сіла за кермо своєї старенької “Шкоди Октавії” 2008 року, мотор якої звучить так, ніби постійно кашляє. І вона поїхала Житомирською трасою до Києва суботнього ранку, навіть не вагаючись ані секунди.
Десь на половині дороги почалася справжня злива. Не просто дощик, а стіна води. Типова така наша весняна злива, яка перетворює асфальт на суцільну річку. Але бабуся Надія їхала крізь неї так впевнено, ніби надворі світило яскраве сонце.
Вона з’явилася на порозі моєї орендованої квартири рівно опівдні. Я відчинила двері, і вона стояла там, у тьмяному коридорі, вся мокра, тримаючи в руках два величезні пакети з продуктами та… ковдру. Справжню, товсту домашню ковдру. Вона просто стягнула її зі свого власного ліжка перед виїздом.
Бабуся зайшла всередину. Окинула поглядом “гостинку”: побачила наш надувний матрац на підлозі, голі обдерті стіни, абсолютно порожню кухню. Вона не вимовила ні слова секунд тридцять. Просто стояла і вбирала все це очима.
А потім подивилася на мене, її очі миттєво наповнилися сльозами, і вона тихо запитала:
— Ох, дитино моя… Як довго ви вже так живете?
І я не змогла відповісти. Я просто впала в її обійми і розридалася. Знаєте, зазвичай я зовсім не плакса. Я трималася з останніх сил усі ці тижні, стиснувши зуби. Але є щось таке… коли твоя старенька бабуся приїжджає крізь зливу з домашньою ковдрою та їжею — це просто ламає всі твої захисні стіни. У найкращому сенсі цього слова.
Даринка підбігла, обхопила ручками ногу бабусі Надії і радісно повідомила:
— Бабусю Надю, а ми тут в похід пішли! Прямо в хаті!
Бабуся погладила її по голівці і твердо сказала:
— Ваш похід закінчився, моя пташечко.
І вона почала розпаковувати ті пакети як жінка, що має чітку стратегічну місію. Справжня їжа. Курка, рис, свіжі овочі, хліб, молоко, дитячі соки, фрукти. Дорогою вона заїхала у великий “Щедрий Кошик”. Вона приготувала нам обід прямо там, на моїй порожній кухні, стоячи біля стільниці, бо, нагадую, стільців у нас досі не було. Зварила курку з рисом у каструлі, про існування якої я навіть не підозрювала — виявляється, вона купила і її теж.
Поки ми їли, я розповіла їй усе. Цього разу — повну версію. Усі два роки мого пекла. Про вісімнадцять тисяч щомісяця, про нескінченне прибирання двоповерхового будинку, про те, як мати зі мною розмовляла. Про ту вечерю в четвер і про фінальний вибух у неділю.
Бабуся Надія слухала, не перебиваючи. Для неї це взагалі невластиво. Це жінка, яка має власну думку про все на світі і обов’язково її висловить, хочете ви того чи ні. Але зараз вона просто мовчала. І з кожним моїм словом її обличчя ставало все суворішим. Наприкінці розповіді воно здавалося витесаним із граніту.
Вона тихо промовила:
— Твоя мати робила це в будинку моєї родини.
Тут я маю дещо пояснити. Той розкішний будинок на Петропавлівській Борщагівці. Бабуся Надія допомогла батькам його купити. Двадцять років тому вона дала їм двадцять тисяч доларів готівкою на перший внесок — вигребла всі свої багаторічні заощадження. Вона зробила це виключно для того, щоб її онуки мали стабільний і надійний дім.
А тепер вона дізналася, як саме виглядав цей “стабільний дім” для однієї з її онучок.
Вона дістала з сумки телефон і набрала мою матір прямо там, у моїй квартирі. І увімкнула гучномовець. Я не просила її про це, вона просто взяла і зробила.
Мама взяла слухавку на третій гудок.
— О, мамо, привіт, що там…
— Ларисо, — перебила її бабуся Надія. — Я зараз сиджу у квартирі Соломії. У її квартирі, де немає жодного стільця. У квартирі, де вона спить на гумовому матраці разом із моєю правнучкою. Чи не хотіла б ти мені пояснити, чому я дізнаюся про це тільки зараз?
Мертва тиша на тому кінці. Абсолютна тиша. І, якщо бути чесною, чути, як моя владна матір втратила дар мови, було настільки приємно, що я ледь не посміхнулася. Майже. Хіба це погано? Навіть якщо погано, мені байдуже.
Мама почала щось белькотіти:
— Мамо… вона сама вирішила поїехать… я її не виганяла…
— Вісімнадцять тисяч, Ларисо. Ти дерла з власної дитини вісімнадцять тисяч, поки Тимур і Каріна живуть у тебе на всьому готовому. Ти змусила дівчину вимивати твій дім після важкої роботи. Ти навіть не дала тарілки власній онуці за своїм столом!
Моя мати миттєво перейшла до своєї улюбленої тактики — увімкнула жертву.
— Ти слухаєш тільки її версію, мамо! Ти ж не знаєш усієї ситуації…
— Я слухаю ту версію, яка закінчується тим, що моя правнучка спить на підлозі! — відрізала бабуся. — І це єдина версія, яка мене зараз цікавить.