Якби ж ви тільки чули голос бабусі Надії в той момент. Вона не кричала. Вона взагалі ніколи не кричить. Але цей тон був страшнішим за будь-який крик. Це була та тиха, контрольована лють, коли кожне слово б’є, наче ковальський молот. Мама чудово знала цей голос. Вона виросла з ним, і до смерті його боялася.
— Я віддала вам двадцять тисяч доларів на той дім, щоб мої онуки мали дах над головою. Усі мої онуки! — карбувала бабуся. — А ти перетворила його на інструмент для викачування грошей з тієї дитини, яка найменше могла собі це дозволити. Мені соромно за тебе, Ларисо. Твоєму батькові було б за тебе дуже соромно.
Остання фраза була контрольним пострілом. Згадка про дідуся Івана, який помер вісім років тому і якого мама обожнювала, зламала її остаточно. Це була важка артилерія.
Я почула, як мама голосно схлипнула у слухавку і почала плакати. Вона крізь сльози виправдовувалася, що не хотіла доводити до такого, що вона просто намагалася “навчити мене відповідальності”, що вона нібито не усвідомлювала, наскільки мені важко.
Бабуся Надія льодяним тоном відповіла:
— Відповідальності? Ти нічому не навчила Тимура. Ти нічому не навчила Каріну. Єдина, кого ти намагалася “вчити відповідальності” — це та, хто і так тягнула все на своїх плечах. Це не виховання, Ларисо. Це покарання.
І вона натиснула кнопку скидання. Не попрощалася, не стала чекати на відповідь. Просто обірвала дзвінок.
А потім подивилася на мене і впевнено сказала:
— А тепер ми будемо все це виправляти.
І я хочу розповісти вам, що бабуся Надія зробила протягом наступних двох тижнів. Тому що ця жінка діяла так, ніби моя ситуація була її особистою вендетою, і вона явно не збиралася відпочивати, поки не наведе ідеальний порядок.
Наступного понеділка вона пішла до свого банку в Житомирі і зняла готівку. Вона навмисно не сказала мені суму, але просто з’явилася на порозі моєї квартири з пухким конвертом і безапеляційно заявила:
— Це на нормальні меблі і на три місяці спокійного життя, щоб ти могла видихнути. І навіть не смій зі мною сперечатися.
Звісно ж, я спробувала сперечатися. Вона мене повністю проігнорувала. Класична бабуся Надія.
До кінця того ж тижня у нас із Даринкою з’явилися справжні ліжка з ортопедичними матрацами. Нормальний кухонний стіл зі стільцями. М’який диван, який ми знайшли у комісійному магазині — він трохи пахнув лавандою і парфумами якоїсь старенької пані, але був найзручнішою річчю, на якій я коли-небудь сиділа. Для Даринки ми купили невелику етажерку (вона стояла в її “куточку”, адже кімната була лише одна), і бабуся заставила її дитячими книжками, які скупила на якомусь розпродажі в бібліотеці.
Але бабуся не закінчила свою місію. Навіть близько ні. Тому що купити меблі — це була найпростіша частина. Те, що вона зробила з моїми батьками… Ось що мене справді вразило.
Наступних вихідних вона поїхала до їхнього будинку на Петропавлівську Борщагівку. Мене там не було, але пізніше мені все в деталях переказав Тимур. А Тимур, попри всі його недоліки, абсолютно не вміє брехати, тож я вірю кожному його слову.