Бабуся Надія зайшла в той великий будинок і мовчки посадила моїх батьків за той самий кухонний стіл. Тимур і Каріна теж були вдома, і вона змусила сісти і їх. А потім холодно повідомила, що вона серйозно переглядає свій заповіт і ту фінансову допомогу, яку планувала їм залишити. Вона сказала, що те, як вони обійшлися зі мною та Даринкою, показало їхнє справжнє нутро, і це нутро їй категорично не подобається.
Вона висунула ультиматум: відтепер Тимур і Каріна будуть платити оренду. Справжню, ринкову оренду — по десять тисяч гривень щомісяця кожен. Або вони збирають речі і з’їжджають. А ще вона сказала, що моя матір повинна переді мною вибачитися. Справжнім, щирим вибаченням. А не тим її фірмовим знецінювальним “мені шкода, що ти так це сприйняла”.
Мама, очевидно, спробувала заперечити. Бабуся Надія просто підняла руку і сказала:
— Ларисо, я не прошу. Я ставлю перед фактом.
Того ж вечора мені подзвонив Тимур. Це було вперше відтоді, як я поїхала. Його голос помітно тремтів.
— Солю… бабуся приїжджала. Це було… дуже жорстко.
Я ледь не розсміялася в слухавку.
— Ласкаво просимо в реальне життя і відповідальність, Тимуре.
Він замовк на мить, а потім тихо сказав:
— Я мав би щось сказати тоді. Про гроші, про все це. Я ж знав, що це нечесно. Але я мовчав.
Я не стала його втішати. Я просто відповіла: “Так, мав би”.
Каріна не подзвонила. Мене це зовсім не здивувало.
А от моя мама зробила те, чого я не очікувала ніколи в житті. І я маю вам про це розповісти, бо те, що сталося далі, знову перевернуло все з ніг на голову. Якщо ви думаєте, що знаєте, чим усе закінчиться — повірте, ви помиляєтеся.
Через три дні після візиту бабусі моя мама з’явилася під моїми дверима. Без дзвінка, без попередження. Просто стукіт у двері у вівторок вранці. Я відчинила — і побачила Ларису. Вона стояла у своєму дорогому пальті, тримаючи в руках пластиковий судочок, і виглядала так, ніби мріяла опинитися в будь-якому іншому місці на планеті. Вона здавалася якоюсь меншою, зсутуленою, ніби бабуся Надія випустила з неї все повітря.
— Можна зайти? — тихо запитала вона.
Я вже хотіла сказати “ні”. Але Даринка почула її голос і радісно прибігла в коридор з криком “Баба Лариса!”, щиро посміхаючись. Я просто не змогла зачинити двері перед обличчям цієї дитячої радості. Тому я впустила її.
Мама обережно пройшла всередину. Вона роззирнулася, побачила наші вживані меблі, цей крихітний, але чистий простір. І щось по-справжньому справжнє надломилося в її очах. Вона поставила свій судочок на стільницю. Запечена качка.
Невже вона думала, що шматок качки зможе виправити два роки пекла? Дивлячись на цей судочок, я відчувала одночасно лють і нестерпний сум. Вона сіла за мій стіл — той самий стіл, який купила бабуся, бо моя власна матір подбала про те, щоб у мене не було на нього грошей, — і почала говорити.
Вона сказала, що бабуся Надія наговорила їй таких речей, до яких вона не була готова. Що вона не спала три ночі, прокручуючи в голові все: ті вісімнадцять тисяч, мої стерті руки, ту вечерю, де для Даринки не знайшлося місця.
— Мамо, це тривало два роки, — мій голос був твердим. — І тобі було абсолютно байдуже.
Вона здригнулася. Добре.
А потім вона мене здивувала.
— Ти маєш рацію, — прошепотіла вона. — Я переконувала себе, що з тобою все нормально, бо так було зручніше. Ти ніколи не бунтувала, тож я тиснула на тебе все більше. І я постійно виправдовувала Тимура і Каріну, бо так теж було простіше.
Колишня Соломія сказала б: “Усе добре, мамо, я не ображаюсь”. Нова Соломія дозволила тиші повиснути в кімнаті.
— Твоя онука їла стоячи біля стільниці, бо для неї не знайшлося стільця, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Я тижнями їла один раз на день, щоб вона могла їсти тричі. Це не “нечесно”, мамо. Це жорстоко.
Вона закрила обличчя руками і розридалася. Це були справжні сльози, а не її звична театральна вистава для глядачів.
Даринка підійшла і стурбовано прошепотіла:
— Мамо, баба Лариса плаче…
— Усе добре, Пташко, — відповіла я. — Іноді дорослим теж треба поплакати.
Коли мама трохи заспокоїлася, вона підняла на мене почервонілі очі:
— Скажи мені… як це виправити?
— Шматком качки ти це не виправиш, мамо.
Вона гірко, зламано засміялася. Я теж усміхнулася. А що ще залишалося?