Минуло три нескінченно довгі дні, перш ніж Федір зателефонував і попросив про термінову зустріч. Він запропонував побачитися в кабінеті Валерія Вікторовича, щоб одразу мати юридичну оцінку того, що йому вдалося розкопати. Коли я переступила поріг переговорної кімнати, обидва чоловіки вже сиділи за масивним столом, заваленим якимись роздруківками та теками.
— Богдано, сідайте, — почав Федір, щойно я влаштувалася у кріслі. Його голос був позбавлений емоцій, але в очах читалася професійна стурбованість. — Я зібрав усю інформацію про вашу сестру. Мушу визнати, ситуація там катастрофічна.
За даними детективного розслідування, Карина перебувала у глибокій фінансовій прірві. Її загальний борг складав понад сімдесят п’ять тисяч доларів. Ця сума була розкидана по кредитних картках, мікропозиках та неоплачених медичних рахунках — виявилося, що Лук’янчик народився з легкою вадою серця і потребував постійного дорогого нагляду в приватній кардіології. Кредитна історія сестри була знищена вщент, і лише за останній місяць їй відмовили у трьох банківських позиках.
— До того ж вона опинилася за крок до того, щоб опинитися на вулиці, — продовжив Федір, посуваючи до мене офіційний документ. — Це копія попередження від власника будинку, який вона винаймає. У неї є час до кінця місяця, щоб сплатити борг за чотири місяці оренди, інакше — примусове виселення.
Що ж до Тараса, того самого “кохання всього життя”, то він передбачувано розчинився в повітрі. За інформацією Федора, він покинув Карину і Лук’яна через кілька місяців після народження малого і спокійно виїхав до Варшави з новою дівчиною. Свої батьківські обов’язки він виконував тим, що іноді скидав на картку якісь жалюгідні дві тисячі гривень, і то вкрай нерегулярно.
— Але найцікавіше я знайшов тут, — детектив виклав переді мною стопку роздрукованих скріншотів. — Вона тижнями обговорювала свій план зі знайомими. Це фрагменти її переписки в месенджері з такою собі Жанною.
Я одразу згадала це ім’я — саме та дівчина відчинила мені двері на дні народження і так нервово відводила очі. Тексти повідомлень, які я почала читати, змусили мене відчути фізичну нудоту.
«Смерть Андрія — це, звісно, жах, але, можливо, це нарешті мій шанс отримати те, на що я заслуговую. Їхній таунхаус на Воздвиженці коштує мінімум вісімсот штук баксів. Якщо я все зроблю правильно, ми з малим будемо забезпечені до кінця життя».
«Заповіт майже готовий. Мій знайомий Діма геніально володіє фотошопом, він знайшов зразок підпису Андрія з якихось старих благодійних документів у мережі. Виглядає як справжній, жоден лох не відрізнить».
«Богдана завжди була золотою дитиною, в неї було все. Настав час їй поділитися. Вона прожила одинадцять років у розкоші з ідеальним мужиком. Найменше, що вона може зробити зараз — це віддати частку майнового пирога, поки він не охолов».
Я сиділа, втупившись у ці роздруківки, і не могла повірити своїм очам. Це була не просто розгубленість чи відчай матері-одиначки. Це була холоднокровна, цинічна і ретельно спланована схема шахрайства, побудована на моєму горі. Моя сестра буквально підраховувала гроші, поки я вибирала труну для свого чоловіка.
— І є ще дещо, — обережно додав Федір. — Я перевірив цього Тараса за нашими каналами. У нього є історія заяв про домашнє насильство від попередньої співмешканки, а також він перебуває в розшуку виконавчої служби за злісне ухилення від сплати аліментів на іншу дитину в іншій області. Це відверто не та людина, яку ви б хотіли бачити поруч зі своїм племінником.
У кабінеті запала важка тиша. Я намагалася переварити цей потік інформації. Моя рідна сестра була не просто в біді. Вона була готова знищити репутацію покійного Андрія, зруйнувати мою пам’ять про наш шлюб і вчинити кримінальний злочин, лише б вирішити свої фінансові проблеми. А її вибір партнерів ставив маленького Лук’яна під пряму загрозу.
— І що мені з усім цим робити? — мій голос зірвався на хрип. Я розгублено переводила погляд з Федора на Валерія Вікторовича. — Я ж не можу просто взяти і розтоптати її публічно. Лук’ян ні в чому не винен. Він всього лише дитина. І він мій племінник.
Валерій Вікторович зняв окуляри і важко зітхнув.
— У вас є кілька варіантів, Богдано. З юридичної точки зору, ми можемо прямо зараз передати ці матеріали до поліції. Буде відкрите кримінальне провадження за фактом підробки документів та замаху на шахрайство в особливо великих розмірах. Враховуючи суму, їй світить реальний тюремний термін.
— Або, — адвокат зробив паузу, помітивши, як я здригнулася від слова “тюрма”, — ми можемо вирішити це в приватному порядку. Ви ставите її перед фактом. Демонструєте всі докази, змушуєте офіційно відкликати свої претензії і, можливо, знаходите якийсь компроміс, який захистить і вас, і дитину.
Я вийшла з офісу з важким серцем і товстою текою доказів у руках. Того ж вечора я зателефонувала своїй психотерапевтці, Олені Миколаївні, з якою працювала від початку своєї депресії після смерті чоловіка, і попросила про екстрену сесію.
У її затишному, наповненому живими рослинами кабінеті я вивалила на неї всю цю брудну історію.
— Я настільки розлючена, що перед очима все червоніє, — чесно зізналася я, нервово стискаючи подушку на дивані. — Але щоразу, коли я думаю про суд і поліцію, перед очима стоїть обличчя Лук’янчика. Це ж мій племінник. І попри всю цю дикість, Карина — моя сестра.
Олена Миколаївна уважно слухала, роблячи якісь свої нотатки.
— З того, що ви розповідаєте, Богдано, цей патерн маніпуляцій та заздрощів існував між вами ще з дитинства, — спокійно зауважила вона. — Те, що сталося зараз, — це не якась випадкова аномалія. Це закономірна ескалація поведінки людини, якій усе життя пробачали будь-які вчинки.
— Що б ви зробили на моєму місці? — у відчаї запитала я.
— Я не можу приймати рішення за вас, — її голос був м’яким, але твердим. — Але я скажу вам одну важливу річ. Співчуття і доброта не означають, що ви повинні дозволяти робити з себе жертву. Ви можете допомогти дитині і проявити милосердя, але при цьому встановити залізобетонні кордони і змусити сестру нести відповідальність за свої вчинки.
Після безсонної ночі, сповненої роздумів, я нарешті ухвалила рішення. Я поговорю з Кариною сам на сам. Я викладу всі карти на стіл і запропоную їй вибір: або вона зіштовхнеться з кримінальною відповідальністю за своє шахрайство, або прийме мої умови, які забезпечать майбутнє Лук’яна, але назавжди змінять правила гри в нашій родині.
Вранці, відчуваючи холодну рішучість, я набрала її номер.
— Нам потрібно поговорити про твій заповіт, — сказала я без жодних прелюдій, коли вона підняла слухавку. — Чекаю тебе завтра о другій годині дня в моєму будинку. Приїжджай сама, без Лук’яна.
— Я так і знала, що ти швидко спустишся з небес на землю, — у її голосі бриніла самовпевнена, майже зверхня нотка. — Буду о другій.
Увесь наступний ранок я присвятила підготовці до візиту. Я розклала документи на журнальному столику у вітальні у чіткій, логічній послідовності. За порадою Валерія Вікторовича, я також підготувала диктофон. Адвокат попередив мене про юридичні нюанси: прихований запис може бути оскаржений, тому краще відкрито попередити її про фіксацію розмови. “Подайте це як формальність для обопільного юридичного спокою”, — порадив він.
Рівно о другій годині дня пролунав дзвінок у двері. Я зробила глибокий вдих, вирівняла спину і пішла відчиняти, готова до найскладнішої розмови у своєму житті.