Зал накрила абсолютна, важка тиша. Це більше не нагадувало спортивне тренування. Це була реальна, небезпечна робота. І лейтенант Макаренко щойно технічно “приспала” стокілограмового десантника.
Через тридцять секунд Радченко розплющив очі. Спочатку в них читалася розгубленість, потім усвідомлення. Він подивився на Соломію, і на його обличчі з’явилася щира, хоч і присоромлена повага.
Два бої. Дві дострокові перемоги. Але Соломія відчувала, як її ноги починають наливатися свинцем. Вона мала ще чотирьох супротивників попереду. І кожен наступний був сильнішим за попереднього.
Гавриленко чекав на неї у кутку з відкритою пляшкою води та сухим рушником.
— Молодець. Ідеальна техніка. Але ти почала дихати важче, — його голос був спокійним, наче вони обговорювали прогноз погоди, а не виживання на рингу. — Пий. Сідай на табурет.
Соломія сіла. Її плечі нили, а в м’язах почала накопичуватися молочна кислота. Вона провела лише два бої, сумарно витративши менше хвилини чистого часу на активні дії. Проте це була хвилина максимального, вибухового напруження.
— Залишилося четверо, — нагадав полковник. — Не думай про всіх. Думай лише про наступного.
— Час! — пролунав голос рефері. — Третій бій: лейтенант Макаренко проти сержанта Богдана Мартинюка.
Мартинюк переступив через канати з упевненістю професійного борця. Він мав рівно метр вісімдесят зросту та вісімдесят п’ять кілограмів ваги. Широкі плечі, масивна шия, міцні ноги. Соломія бачила, як він боровся на тренуваннях: його кидки були потужними, а тиск зверху — задушливим. Але Мартинюк мав одну слабкість, притаманну багатьом класичним борцям. Він діяв за шаблоном. Його м’язова пам’ять була запрограмована на стандартні комбінації.
Вони зустрілися в центрі. Потиснули рукавиці.
— Чудовий виступ, пані лейтенант, — серйозно сказав Мартинюк. — Але цей бій буде моїм.
— Побачимо, сержанте.
— Бій!
Мартинюк почав кружляти по рингу. Він бачив, як швидко програли його попередники, тому не збирався лізти на рожен. Він шукав кут, дистанцію, ідеальну мить для свого коронного проходу в ноги. Соломія рухалася дзеркально, тримаючи руки біля підборіддя. Її очі невідривно стежили за його стегнами — саме звідти починається будь-який кидок.
Минуло тридцять секунд. Зал невдоволено загудів, вимагаючи видовища. Раптом Мартинюк зробив хибний випад лівою, різко знизив центр ваги і блискавично пірнув їй під руки. Класичний прохід у дві ноги. Швидкий, вибуховий, ідеально виконаний.
Але Соломія чекала на це з першої секунди.
Вона не стала відступати. Замість цього виконала жорсткий «спрол» — різко відкинула обидві ноги назад, одночасно навалившись усією вагою своїх стегон на його плечі. Мартинюк врізався головою в її живіт, але не зміг зрушити з місця. Його кидок захлинувся, руки спіймали порожнечу. Соломія стала для нього важкою, наче бетонна плита.
Поки сержант стояв навкарачки, намагаючись зрозуміти, що пішло не так, Соля блискавично ковзнула йому за спину. Вона знову обвила його талію ногами, але цього разу замкнула «трикутник» на корпусі, зачепивши одну свою стопу за інше коліно. Цей замок неможливо було розірвати. Мартинюк опинився в пастці.
Як досвідчений борець, він миттєво згрупувався, притиснувши підборіддя до грудей і захищаючи шию від удушення. Його захист був бездоганним. Тому Соломія змінила тактику.
Вона відвела одну руку назад і почала завдавати коротких, контрольованих ударів збоку по його шолому та скроневій зоні. Раз. Два. Три.
Це не були нокаутуючі удари. За правилами змішаних єдиноборств такі дії були абсолютно легальними. Їхня мета — не травмувати, а збити з пантелику, змусити супротивника відкрити шию для фінального захвату. Мартинюк терпів. Він намагався скинути її, перекочувався, намагався заблокувати її руки. Але Соломія була невблаганною. Чотири. П’ять. Шість.
Сержант витрачав колосальну кількість енергії на захист. Його дихання збилося. Руки, що прикривали шию, почали опускатися. Рефері уважно спостерігав за ситуацією. Мартинюк більше не міг активно захищатися, він лише пасивно приймав удари, не маючи змоги покращити свою позицію.
— Стоп! Технічний нокаут! — рефері вклинився між ними. — Бій зупинено!
Дві хвилини і вісім секунд. Третя перемога. Екватор пройдено.
Мартинюк сів на канвасі, важко дихаючи. Він не був травмований, але виглядав надзвичайно розлюченим на самого себе. Він знав, що припустився помилки. Соломія простягнула йому руку і допомогла піднятися.
— Ваша боротьба на високому рівні, сержанте.
— Але недостатньо високому, — з гіркотою визнав він.
Коли Соломія повернулася у свій кут, її ноги тремтіли. Три бої. Вісім хвилин чистого, нещадного напруження.
— Ти молодець, — Гавриленко обтирав її обличчя холодним рушником. — Тобі важко. Я знаю. Але повір, їм там ще важче на це дивитися. Ти ламаєш їхню впевненість.
— Наступний бій: лейтенант Макаренко проти старшого сержанта Романа Давиденка! — оголосив у мікрофон начальник бази.
Давиденко, снайпер групи, зайшов на ринг зовсім інакше. Жодної самовпевненості. Жодної агресії. Лише холодний, розрахунковий погляд убивці, який звик працювати на великих дистанціях. Він був майстром тайського боксу і чудово розумів, що наближатися до цієї жінки — самогубство.
— Моя повага, пані лейтенант, — сказав він під час торкання рукавиць. — Але я не збираюся повторювати їхні помилки.
Рефері дав старт. Давиденко став у класичну стійку муай-тай: вага рівномірно розподілена, лікті притиснуті до ребер, руки високо. Він не поспішав. Жодного зайвого кроку. Снайпер почав промацувати дистанцію швидкими ударами по ногах — лоу-кіками.
Соломія блокувала їх, жорстко підставляючи гомілку під гомілку. Звук від цих зіткнень луною розносився залом.
Хвилина бою минула в тактичній перестрілці. Давиденко був дуже швидким. Він викидав «тіп-кіки» — прямі удари ногою в живіт, тримаючи Соломію на безпечній відстані. Натовп завмер. Це був справжній поєдинок двох інтелектуалів від бойових мистецтв.
Ось Давиденко провів блискавичну серію: джеб, прямий правою, лоу-кік. Соломія заблокувала перші два і відбила ногу. І тоді снайпер припустився своєї єдиної помилки. Він вирішив завершити комбінацію потужним ударом коліном у корпус. Удар був сильним і швидким, але в мить удару снайпер опинився на одній нозі.
Саме на це чекала Соломія.
Вона не стала ухилятися. Замість цього вона жорстко прийняла його ногу на обидві свої руки, фіксуючи гомілку. Давиденко спробував висмикнути ногу, розуміючи, що втратив рівновагу.
Але Соломія використала його ж рух назад. Вона відштовхнулася від канвасу і злетіла в повітря. Це був неймовірний акробатичний трюк, який вони з Гавриленком відшліфовували тижнями. «Летючий трикутник».
У повітрі її ноги обвили шию та руку снайпера. Вони з гуркотом впали на настил. Соломія миттєво закрила замок ногами. Одна нога тиснула на сонну артерію, інша — на його власне плече, перекриваючи кисень з іншого боку.
Давиденко бився як лев. Він намагався встати, намагався розірвати захват, вигинався. Піт заливав його очі. Але позиція Соломії була ідеальною. Минула хвилина і сорок чотири секунди від початку раунду, коли снайпер двічі грюкнув долонею по мату.
Соля відпустила захват. Давиденко відкотився вбік, глибоко вдихаючи повітря. Він підвівся, підійшов до Соломії і простягнув кулак на знак поваги.
— Це було геніально, пані лейтенант.
Вона відбила йому “п’ять”.
— Ви найкращий боєць із тих, з ким я сьогодні виходила, сержанте.
Натовп ревів. Четверо елітних спецпризначенців були переможені один за одним. Чотири дострокові перемоги. Але Гавриленко, який спостерігав із кутка, бачив жахливу правду.
Руки Соломії безконтрольно тремтіли. Її ноги відмовлялися тримати вагу тіла. Її організм наближався до точки абсолютної відмови.
А попереду залишалися два найстрашніші суперники. Найбільший гігант підрозділу. І сам капітан Марко Бойко.