Приблизно за три місяці до нашого ідеально спланованого весілля я почала помічати ледь вловимі, але дуже болючі зміни в поведінці Макса. Він став затримуватися в офісі до пізньої ночі. Його телефон постійно світився від нових повідомлень, навіть о другій годині ночі. Він завжди мав напоготові бездоганну відмовку: термінові питання з міжнародними клієнтами, проблеми з кодом, криза на ринку. Наші традиційні п’ятничні побачення дедалі частіше скасовувалися через “раптові форс-мажори”. Коли ми все ж таки були разом, між нами виростала невидима, але відчутна стіна. Макс був постійно розсіяним, його погляд блукав десь далеко, а пальці нервово крутили телефон.
Що було ще більш тривожним — він почав критикувати в мені те, що раніше, за його ж словами, обожнював. Мій сміх, який він називав заразливим і щирим, раптом став “занадто гучним для публічних місць”. Моя улюблена синя шовкова сукня, в якій він колись не міг відірвати від мене очей, тепер, на його думку, робила мене блідою і невиразною. Навіть моя свята звичка читати паперові книги перед сном — те, що раніше викликало в нього ніжну посмішку, — тепер дратувала, бо світло від лампи нібито заважало йому виспатися перед важливими зустрічами.
Синхронно з цим, дзвінки від моєї сестри стали підозріло частими. Аліса дзвонила ледь не щодня під приводом обговорення весільних клопотів.
— Я просто хочу переконатися, що все буде абсолютно ідеально для моєї старшої сестрички, — солодко щебетала вона в трубку, хоча левову частку всієї організації тягнула на собі наша мама.
Аліса з небаченим ентузіазмом пропонувала замінити мене на зустрічах з підрядниками, декораторами та флористами, коли мій жорсткий робочий графік в агенції не дозволяв вирватися посеред дня.
Одного четверга ми з Максом вечеряли у вишуканому італійському ресторанчику на Воздвиженці. Він майже не дивився мені в очі. На всі мої спроби розповісти про новий проєкт він відповідав односкладовим мугиканням, розглядаючи людей за вікном. Коли його телефон завібрував на столі вп’яте за півгодини, мій терпець увірвався.
— У тебе є якісь нагальніші справи деінде? — запитала я, намагаючись зберегти легкий тон, хоча всередині все кипіло від роздратування.
— Вибач, просто робочі моменти, — пробурмотів він, перевертаючи смартфон екраном донизу на білосніжну лляну скатертину. — Ти ж знаєш, який дурдом починається перед великим релізом продукту.
Пізніше того ж тижня, закидаючи речі в пральну машину, я відчула на комірці його сорочки чужий запах. Це був важкий, густий квітковий парфум із солодкими нотами, який кардинально відрізнявся від моїх легких, цитрусових ароматів. Коли я прямо запитала його про це, Макс не змигнув оком. Він спокійно пояснив, що мав серію зустрічей із потенційною інвесторкою, якоюсь Діаною, яка нібито мала жахливу звичку виливати на себе пів флакона парфумів і на прощання дуже міцно його обійняла. Історія звучала цілком правдоподібно. І я відчайдушно, до болю в кістках, хотіла в неї вірити.
Наступного ранку я зустрілася зі своєю подругою Мариною на каву біля Золотих Воріт і вилила їй усі свої тривоги.
— Соню, заспокойся, це класичний передвесільний мандраж. Він буває у кожної пари, — заспокійливо сказала Марина, розмішуючи пінку у своєму лате. — Ми з моїм Ігорем сварилися щодня цілий місяць перед розписом. І подивися на нас зараз — п’ять років у шлюбі, душа в душу.
Але тугий, холодний вузол у моєму шлунку відмовлявся розв’язуватися. Моя мама також відчула мій неспокій під час нашого традиційного недільного обіду.
— Ти якась відсторонена останнім часом, сонечко, — зауважила вона, накриваючи мою руку своєю теплою долонею. — Це стрес через підготовку до весілля, чи відбувається щось серйозніше?
— Просто втомилася від фінальних деталей, мам, — сказала я, натягуючи на обличчя найпереконливішу зі своїх усмішок. — Все чудово.
Але нічого не було чудово. Охоплена страхом, що я, можливо, стала занадто нудною або сприймаю Макса як належне, я почала вкладати у наші стосунки всі свої сили. Я забронювала день у дорогому SPA для нас двох, накупила розкішної білизни, годинами стояла біля плити, намагаючись відтворити його улюблені страви з дорогих ресторанів. Та чим більше я намагалася перекинути міст через прірву, що розросталася між нами, тим більше Макс віддалявся.
А потім настав день дегустації весільного торта. Подія, якої Макс, як великий ласун, чекав кілька тижнів. Вранці він зателефонував і сказав, що у нього “з нізвідки намалювалася” термінова зустріч із радою директорів.
— Нехай Аліса з’їздить з тобою, — запропонував він так буденно, ніби йшлося про покупку хліба. — Вона ж і так чудово знає, які смаки мені подобаються.
Коли я натиснула “відбій”, мене накрила хвиля фізичної нудоти. Звідки, чорт забирай, моя молодша сестра може знати десертні вподобання мого нареченого краще за мене? Проте, намагаючись не накручувати себе, я погодилася взяти її з собою.
Наступного дня перед приходом гостей я вирішила навести лад у салоні Максового позашляховика. Просунувши руку глибоко між пасажирським сидінням і центральною консоллю, мої пальці наштовхнулися на маленький металевий предмет. Я витягла його на світло. Це була сережка. Витончена срібна підвіска з крихітним сапфіром. Я впізнала її тієї ж секунди. Вона належала Алісі. Це був сімейний подарунок від нашої бабусі, і сестра надягала цей гарнітур на мою вечірку з нагоди заручин.
Коли я мовчки поклала сережку на стіл перед Максом того вечора, його обличчя залишилося маскою ідеального спокою.
— О, твоя сестра, мабуть, загубила її, коли я підвозив її до флориста минулого тижня, — сказав він із лякаючою невимушеністю. — Вона ще казала, що десь посіяла одну.
— Ти ніколи не казав мені, що підвозив Алісу до флориста, — мій голос прозвучав як крихкий шепіт у тиші кімнати.
— Хіба? Мабуть, вилетіло з голови. Це ж не якась там визначна подія.
Я зателефонувала Алісі. Її історія була ідеальним дзеркальним відображенням його слів. Занадто ідеальним.
— О, слава Богу! Я обшукала всю квартиру! Макс був такий милий, що підкинув мене, бо моя машина якраз була на СТО.