Тієї ночі я не стулила очей. Мій мозок працював на максимальних обертах, знову і знову прокручуючи їхні ідеально синхронізовані алібі. Чи вони ретельно відрепетирували цю брехню? Чи я дійсно божеволію від власної руйнівної параної? Через постійний стрес у мене зник апетит, а під очима залягли глибокі темні кола. Я почала таємно від Макса відвідувати психотерапевта, вважаючи, що проблема в моїй голові.
За три тижні до весілля Макс обережно заговорив про перенесення дати.
— Я хвилююся за тебе, Соню. Ти сама не своя останнім часом. Можливо, ми занадто поспішаємо.
Його слова вщент розбили мій крихкий самоконтроль. Я розридалася прямо у вітальні, благаючи його сказати, що не так, що я зробила не так, як я можу це виправити. Він обіймав мене і шепотів якісь заспокійливі банальності, але його очі були холодними, далекими й порожніми.
Тієї ж ночі я прокинулася о третій годині. Половина ліжка поруч зі мною була порожньою. Я навшпиньках вийшла в коридор і почула приглушений шепіт Макса, що долинав із напіввідчинених дверей гостьової кімнати.
— Не зараз. Вона почує… Я знаю, знаю. Скоро, я обіцяю тобі.
Наступного дня я прийняла рішення. Я купила його улюблений сендвіч із прошуто у крафтовій пекарні біля мого офісу і вирішила зробити йому сюрприз — приїхати на обід без попередження. Коли я вже спускалася до своєї машини, мені зателефонував батько.
— Соню, ти взагалі щось їси? Мама каже, що ти так схудла, що на тобі сукні висять. Ми дуже хвилюємося.
— Все добре, тату. Просто звичайні нерви перед весіллям. Якраз їду до Макса в офіс, везу йому обід.
— Добре. Бо якщо цей хлопець не носить мою доньку на руках, він матиме справу зі мною.
Якби ж він тільки знав.
Охоронець у лобі сучасного скляного бізнес-центру знав мене в обличчя і з привітною усмішкою пропустив через турнікети. Поки швидкісний ліфт піднімав мене на дванадцятий поверх, я розглядала своє відображення в полірованих сталевих дверцятах, намагаючись розгладити пальцями глибоку зморшку тривоги між бровами. У руках я міцно стискала паперовий пакет з обідом.
Коли я увійшла до просторої приймальні, секретарка Макса, Ірина, підняла погляд від монітора. Її очі миттєво розширилися від паніки.
— Софіє! А ми… ми на вас не чекали.
Її погляд нервово заметався між мною та зачиненими дверми кабінету Макса.
— Максим… е-е-е… він зараз на дуже важливій онлайн-нараді.
— Нічого страшного, — відповіла я з легкою усмішкою, показуючи пакет із пекарні. — Я просто зачекаю на дивані.
Ірина підскочила зі свого дорогого ергономічного крісла, фізично перегороджуючи мені шлях до кабінету.
— Взагалі-то, він залишив суворі інструкції не турбувати його за жодних обставин. Можливо, я просто передам йому, що ви заходили, і він вам перетелефонує?
Щось у її гарячковій, метушливій поведінці миттєво підтвердило всі мої найчорніші, найстрашніші здогадки. Моє серце впало кудись у район шлунка.
— Він там один, Ірино?
Її розгублене мовчання стало для мене найгучнішою відповіддю. Не чекаючи, поки вона вигадає чергову брехню, я обійшла її і рвучко відчинила важкі дубові двері кабінету мого нареченого.
Картина, яка постала перед моїми очима, випеклася на сітківці на все життя. Макс напівлежав, спираючись на свій масивний робочий стіл. Його руки владно і по-хазяйськи стискали талію моєї сестри. Руки Аліси були міцно обвиті навколо його шиї, їхні тіла сплелися в одному жагучому, несамовитому поцілунку. Вони були настільки поглинуті одне одним, що не помічали моєї присутності кілька нескінченно довгих, пекельних секунд.
Цього часу мені вистачило, щоб увібрати в себе кожну брудну деталь: те, як вузька спідниця Аліси була задерта високо на стегна, розхристаний комірець і збиту краватку Макса, і, найстрашніше, — ту впевнену, відпрацьовану легкість їхніх обіймів. Це не був спалах пристрасті. Це були рухи людей, які робили так сотні разів.
Коли двері за моєю спиною нарешті з гуркотом зачинилися, вони відскочили одне від одного, як ошпарені. Ми втрьох завмерли у німій, жахливій мізансцені.
— Соню… — Макс першим знайшов голос, незграбними, тремтячими пальцями намагаючись поправити краватку. — Це… це не те, що ти думаєш.
Аліса, на відміну від нього, навіть не намагалася грати в дешеві виправдання. Вона поправила спідницю і зухвало підняла підборіддя, дивлячись мені прямо в очі.
— Ми не планували цього. Воно… просто так сталося.
Тієї миті щось всередині мене зламалося, але замість істерики на мене зійшов якийсь моторошний, крижаний спокій.
— Як довго? — мій голос прозвучав глухо, але твердо.
Макс кинув панічний погляд на Алісу, а потім знову на мене.
— Соню, давай поїдемо додому і спокійно про все поговоримо без зайвих вух.
— Як. Довго. — я карбувала кожне слово.
— Місяцями, — холодно і без тіні каяття відповіла Аліса. — З вечірки на честь ваших заручин.
Місяцями. Майже половину всього часу нашого так званого “щасливого” статусу наречених. Поки я ночами вибирала дизайн запрошень і ламала голову над тим, які квіти поставити на столи гостям, вони влаштовували свій брудний роман у мене за спиною.