Фронтові будні злилися для Артема в один безперервний, сірий потік часу, де дні вимірювалися не годинами, а тишею між ворожими обстрілами. Під час одного з нічних чергувань, коли їхній підрозділ утримував складну позицію на околиці зруйнованого селища, ситуація різко загострилася. Небо розірвалося сліпучим спалахом, земля під ногами здригнулася, і важка ударна хвиля відкинула Артема на кілька метрів. Останнє, що він запам’ятав перед тим, як поринути в глибоку темряву — це глухий крик його напарника Тараса та запах паленого металу.
Він прийшов до тями в просторій, світлій палаті госпіталю в Дніпрі. Пахло медикаментами, кварцом і чистою постільною білизною. Голова розколювалася від болю, а ліве плече було туго забинтоване. Артем спробував поворухнутися, але тіло здавалося чужим і важким.
— О, живий, бродяго! — пролунав знайомий, хрипкий голос.
Біля вікна стояв Тарас. У його руках був паперовий стаканчик з кавою, а на обличчі сяяла така щира посмішка, що Артему одразу стало тепліше на душі.
— Що трапилося? — ледь чутно прошепотів Артем, відчуваючи страшенну сухість у роті.
— Нас накрило мінометами, брате, — зітхнув Тарас, сідаючи на край ліжка. — Тебе сильно контузило, уламком зачепило плече. Евакуація була важкою, під шквальним вогнем. Була страшенна плутанина зі списками… Розумієш, через те, що твої документи залишилися в розбитому бліндажі, а тебе вивезла інша бригада медиків, тебе на кілька діб внесли до списку зниклих безвісти. З високою ймовірністю загибелі.
Артем напружився, намагаючись осмислити почуте.
— Папери пішли в тил? У військкомат? — запитав він, відчуваючи, як холоне серце.
— Так, — винувато опустив очі Тарас. — Офіційне сповіщення вже мало дійти до твого села. Твоя родина думає, що тебе більше немає. Я сам дізнався, що ти тут, лише вчора ввечері, коли штабні звірили бази даних поранених.
Артем інстинктивно потягнувся рукою до тумбочки, шукаючи свій телефон, але Тарас похитав головою — телефон розбився вщент під час вибуху. Напарник простягнув йому свій смартфон.
Артем тремтячими пальцями набрав номер батька. Коли на тому кінці пролунав вбитий горем, глухий голос Петра Івановича, Артем ледь стримав сльози.
— Тату… Це я. Я живий, — видихнув він.
На мить у слухавці запанувала мертва тиша, а потім почувся такий відчайдушний, надривний чоловічий плач, якого Артем не чув ніколи в житті. Батько плакав, кликав матір, передавав їй слухавку. Вони захлиналися від сліз радості, не вірячи своєму щастю. Артем заспокоював їх, обіцяв, що рани не важкі, і що він скоро повернеться додому на реабілітацію.
— Сину, Вікторії ще нічого не казали? Вона зараз не з нами, вона в місті… — крізь сльози запитала Ольга Миколаївна.
І тут Артем зупинився. У його пам’яті раптом спливли ті холодні повідомлення, її роздратування через його від’їзд, її байдужість до його дзвінків з фронту. В його голові блискавично дозрів план — можливо, жорстокий, але необхідний.
— Мамо, тату, послухайте мене уважно, — голос Артема став твердим. — Нічого їй не кажіть. Благаю вас. Нехай поки що все залишається так, як є. Я маю дізнатися правду.
Батьки були шоковані таким проханням, але з огляду на авторитет сина, пообіцяли тримати все в таємниці бодай кілька днів.
Залишившись наодинці, Артем попросив свого старого товариша Дмитра, який працював у районному відділку поліції біля Яблуневого, обережно перевірити, що відбувається в селі і як поводиться “вдова”. Дмитро, хоч і був спантеличений проханням “з того світу”, швидко погодився допомогти.
Минув тиждень. Рани потроху гоїлися, але дзвінок від Дмитра завдав удару, який виявився болючішим за ворожий метал.
— Артеме, брате, я навіть не знаю, як тобі це сказати, — голос поліцейського звучав напружено. — Твої батьки місця собі не знаходять, хоч і знають правду, грають роль для сусідів. А от твоя… Вікторія…
— Кажи як є, Дімо. Без прикрас, — рівним тоном відповів Артем, дивлячись у білу стелю палати.
— На другий день після того, як прийшло сповіщення, вона зібрала речі. Ніякого трауру, жодної сльози на людях. Сусіди бачили, як до вашого недобудованого будинку під’їхав чорний преміальний позашляховик. За кермом був Едуард — той самий столичний забудовник, власник компанії “Київ-Буд-Альянс”, що викупив землю біля лісу. Вона вантажила туди свої валізи. А вчора… вчора вона виставила пост в Instagram. Фотографія з келихом шампанського на фоні басейну в комплексі “Лісове Озеро”. І підпис: “Треба вміти відпускати минуле і відкривати серце для нових, щасливих розділів свого життя”.