Наступного ранку токсична атмосфера в маєтку Вітфілдів почала просочуватися назовні, заражаючи навколишній округ. Досвідчений торговець бавовною, що проїжджав через Мейкон, розповідав усім, хто був ладен слухати, що чув вкрай тривожні речі про вдову Вітфілд: ніби вона зовсім збожеволіла і активно планує змішати встановлені Богом родоводи.
Сусідні плантатори, чоловіки, які колись шукали поради Елеонор, почали навмисно направляти свої екіпажі в об’їзд, щоб уникнути дороги, що межувала з її володіннями. Зрештою, навіть місцевий листоноша перестав доставляти листи, стверджуючи, що його кінь відмовляється йти під’їзною алеєю, обсадженою дубами.
Проте Елеонор здавалася абсолютно байдужою до зростаючої ізоляції чи до важкої пелени ганьби, що лягала на ім’я її родини. Здавалося, вона трималася ще більш жорстко, її постава була неймовірно прямою, волосся зібране в сувору, ідеальну зачіску. Її очі палали жахливою, абсолютною впевненістю. Коли Клара, її наймолодша донька, розридалася під час мовчазної, задушливої вечері, Елеонор відклала виделку й подивилася на дитину з порожньою байдужістю.
— Сльози — для слабких, — спокійно заявила Елеонор; її голос був позбавлений будь-яких материнських ноток. — Ми обрані для чогось значно величнішого.
Тієї ж ночі вдова наказала домашній прислузі підготувати головну вітальню для того, що вона холодно назвала церемонією. Важкі оксамитові штори були щільно запнуті, ховаючи кімнату від ночі, і було запалено десятки воскових свічок, що наповнили приміщення нудотно-солодким, димним теплом. П’ятьох доньок змусили одягнути однакові білі сукні, які пошила кравчиня. Стоячи разом у мерехтливому світлі, вони були схожі не на родину, а на жертв, загорнутих у поховальні савани.
Нарешті до головної зали викликали Джозаю. Коли він переступив поріг, тиша у вітальні стала абсолютною, давлячи на барабанні перетинки, мов товща глибокої води. Елеонор напружено стояла перед масивними дверима з червоного дерева, а п’ятеро її доньок згуртовано тремтіли позаду.
— Час настав, — тихо сказала Елеонор, і в її голосі бриніло тривожне благоговіння.
Перш ніж вона встигла вимовити ще хоч слово, Мері Енн відірвалася від шеренги сестер. Вона ступила просто в центр кімнати.
— Ні, мамо, — сказала Мері Енн; її голос тремтів, але звучав напрочуд голосно. — Це закінчиться сьогодні.
Губи старшої жінки стиснулися в безкровну лінію. — Ти забуваєшся.
Мері Енн підвищила голос, її руки стиснулися в міцні кулаки по боках, щоб приховати тремтіння. — Це ви забули Бога! Ви забули порядність, людяність — усе те, за що стояв батько!
На якусь частку секунди Елеонор здалася щиро приголомшеною, ніби мураха раптом підвелася, щоб її вкусити. Потім її шок перетворився на злісну, непоступливу сталь. — Ти будеш мені коритися.
— Не буду, — відрізала Мері Енн; сльози абсолютного жаху й адреналіну блищали в її очах.
Перш ніж Елеонор встигла підняти руку, щоб знову вдарити доньку, Джозая зрушив з місця. Він був повільним, виваженим і неймовірно великим, коли зробив крок від стіни й став прямо між розлюченою матір’ю та її старшою дитиною.
Його голос був тихим, але мав тверду, непохитну владність. — Цей дім не святий, мем. І ваш Бог не хотів би цього.
Рука Елеонор почала сильно тремтіти. Її щелепа стиснулася так міцно, що кістки ледь не тріснули. — Ти смієш говорити зі мною про Бога?
Джозая не здригнувся. Він не опустив погляду. Він просто стояв там, не зводячи з неї очей — спокійний, впевнений і відкрито непокірний. Це був мовчазний, непохитний опір, і щось у цьому твердому погляді нарешті зламало залізний фасад вдови. Уперше після смерті чоловіка Елеонор Вітфілд виглядала глибоко невпевненою. Світло свічок навколо несамовито замерехтіло, і в цьому мінливому освітленні доньки побачили жахливу правду: жінка, яка їх виростила, була повністю поглинута власною темною одержимістю, спустошена своєю жагою до влади.
Ніхто не поворухнув і м’язом. Ніхто не наважувався зробити вдих. Знадвору знову прокотився грім — глибокий, резонуючий гуркіт, що змусив брязкати шибки, ніби самі небеса стали свідками розколу імперії Вітфілдів.
Тієї ночі дощ повернувся з подвійною силою, шмагаючи стару плантацію з міццю божественного попередження. Зигзаги блискавок безперервно освітлювали величні білі колони маєтку. Всередині важке повітря все ще було густим від диму свічок, залишених горіти після перерваної церемонії. Розплавлений віск неухильно капав на дорогі перські килими.
Джозая стояв у затіненому коридорі, його серце відбивало шалений ритм об ребра. З верхнього поверху він чув голос Елеонор, яка крокувала довгим парадним коридором. Це було тихе, люте шипіння, що балансувало на крихкій межі повного божевілля.
— Вона розтліла їх, — плювалася словами Елеонор у порожній коридор. — Моя власна донька налаштувала їх проти мене.
Мері Енн силоміць замкнули в її спальні. Її молодші сестри тихо плакали за своїми важкими дверима. Стоячи в темряві, Джозая з кришталевою ясністю усвідомив, що настала критична точка. Якщо він дочекається сходу сонця, хтось у цьому будинку помре.
Він безшумно спустився чорними сходами, розчиняючись у густих тінях першого поверху. Коли він дістався кімнат прислуги, ті кілька чоловіків, що ще не спали, підняли голови зі своїх ліжок. Вони побачили закам’янілий, відчайдушний погляд в очах Джозаї і промовчали.
— Час настав, — прошепотіла Джозая у вологу кімнату. — Сьогодні.
У повітрі повисло важке вагання. Кожна поневолена душа в маєтку знала про жорстокі, часто смертельні наслідки спроби втечі. Але потім з тіні вийшла літня жінка. Це була Рут, її кісточки пальців розпухли й загрубіли від десятиліть за пральною дошкою.
— Я допоможу, — тихо сказала вона; її голос ніс у собі тиху рішучість. — Господу вже набридло чекати на це місце.
Вони рухалися із затамованою швидкістю привидів. У вологій темряві сараю вони поспіхом зібрали ті мізерні припаси, які могли понести — пів буханця черствого хліба, важкий глиняний глек з водою та побитий латунний ліхтар, у якому ледь хлюпав дюйм олії. Джозая рушив до стійл, дістаючи ніж, щоб чисто зрізати товсту мотузку, якою був прив’язаний один із сильніших коней, шепочучи м’які, ритмічні слова, щоб заспокоїти знервовану тварину.
Нагорі, у головному будинку, Мері Енн сиділа, згорнувшись калачиком під вікном, і дивилася, як дощ залишає смуги на склі. Крізь завивання вітру вона вловила слабкий металевий скрип завіс задніх дверей. Її серце тьохнуло. Вона кинулася до дверей своєї спальні, її пальці гарячково смикали важку залізну клямку.
— Будь ласка, — прошепотіла вона в темряву несамовиту молитву. — Будь ласка, не будіть її.