Зима того року в Києві видалася напрочуд примхливою. Люті січневі морози, які ще кілька днів тому сковували місто, раптово здалися під натиском різкої відлиги. Нічна зміна нарешті добігла кінця, і Марічка відчувала себе так, ніби з неї витягнули всі життєві сили. Вона вийшла крізь важкі скляні двері міської клінічної лікарні, вдихнула вогке повітря і зрозуміла, що ледве переставляє ноги.
Довгі, виснажливі години чергування у відділенні залишили свій невидимий, але відчутний відбиток. Тіло здавалося неймовірно важким, наче налитим свинцем, а кожен новий крок давався з титанічним зусиллям. Столичні тротуари перетворилися на суцільну смугу перешкод. Під пухким, мокрим місивом брудного снігу ховалася справжня небезпека — підступна крига.
Раз у раз підошви Маріччиних черевиків зрадницьки ковзали, змушуючи жінку балансувати на межі падіння. Ця ніч пролетіла як один суцільний, розмитий туман. Лікарі та медсестри, включно з самою Марічкою, не мали змоги навіть присісти, не кажучи вже про те, щоб випити бодай чашку гарячої кави. Здавалося, ніби всі нещастя великого міста вирішили одночасно сконцентруватися саме в їхньому приймальному покої.
Спочатку швидка привезла блідого підлітка з гострим нападом апендициту, який потребував негайного хірургічного втручання. Тільки-но його відправили в операційну, як на каталці завезли стареньку бабусю, яка невдало посковзнулася біля під’їзду на Солом’янці і зламала шийку стегна. Нескінченна черга пацієнтів не рідшала до самого ранку, і кожен випадок вимагав максимальної концентрації, співчуття та швидких рішень.
Марічка повільно брела знайомою вулицею вздовж залізничних колій, мріючи лише про одне — якнайшвидше дістатися своєї затишної квартири. У голові пульсувала єдина нав’язлива думка: гарячий душ, який змиє запах ліків та лікарняної тривоги, і м’яка, прохолодна подушка. Її очі буквально злипалися від хронічної втоми, але вона змушувала себе тримати їх широко розплющеними, вдивляючись у сірий асфальт, щоб знову не посковзнутися.
Думки жінки блукали десь дуже далеко, літаючи між недописаними звітами та пуховою ковдрою. Саме тому вона не одразу помітила, як від темної цегляної стіни старої будівлі відокремилася висока чоловіча постать. Тінь зробила крок уперед і несподівано перегородила їй дорогу.
Марічка різко загальмувала. Серце в грудях зробило шалений кульбіт і, здавалося, завмерло десь у районі горла. Вона рвучко підняла голову, злякано дивлячись на незнайомця, який виник перед нею, наче привид із ранкового туману. Потужний викид адреналину миттєво змив залишки сну. Втома відступила на задній план, поступившись місцем холодній настороженості та інстинкту самозбереження.
Перед нею стояв чоловік років сорока. Його зовнішній вигляд миттєво бив на сполох і викликав бажання перейти на інший бік вулиці. На перший погляд, його можна було б сплутати з безхатьком або людиною з кримінального світу. Обличчя вкривали свіжі садна та темні синці, мокрий і брудний одяг висів мішком, ніби належав комусь іншому, значно меншому за розміром. Скуйовджене волосся та похмурий погляд з-під брів завершали цей лякаючий образ.
Відчувши цілком реальну загрозу, Марічка інстинктивно зробила крок убік, намагаючись оминути чоловіка. Її ноги тремтіли, сил на те, щоб тікати чи кликати на допомогу, просто не було.
— Пробачте… заради Бога, ви не могли б мені допомогти? — несподівано порушив тишу незнайомець.
Його голос прозвучав хрипло, надламано і з таким відчаєм, що Марічка мимоволі завмерла. Як досвідчена медсестра, вона була професійно “запрограмована” реагувати на прохання про допомогу. Ця навичка в’їлася в підкірку, і, як би вона зараз не хотіла просто втекти додому, тіло відмовилося коритися страху. Слова чоловіка спрацювали як екстрене гальмо.
— Я майже нічого не пам’ятаю… — чоловік судорожно схопився обома руками за голову, на мить міцно замруживши очі, наче намагався зібрати до купи розкидані пазли пам’яті. — Мене викинули з потяга. Пощастило, що вночі ще лежав глибокий сніг біля колій. Впав на м’яке, тому нічого собі не зламав, лише синцями та забоями відбувся.
— А пити менше не пробували перед поїздкою? — сухо і колюче відрізала Марічка, роблячи ще одну спробу обійти підозрілого співрозмовника.
Але щось у його змученому стані, у тому, як він ледве тримався на ногах, не дало їй піти. Чоловік, здавалося, відчув її внутрішні вагання. Він важко провів брудною долонею по обличчю, намагаючись вгамувати дрібне тремтіння, і тихо, майже пошепки відповів:
— Я не пив алкоголь. Тільки чай, який приніс провідник. Очевидно, туди мені й підсипали якесь сильне снодійне. Я вирубився миттєво. А потім мене просто обчистили до нитки, зняли мій одяг, натягнули це лахміття і скинули з нічного експреса на під’їзді до Києва. Будь ласка, допоможіть хоч трохи… Мені б тільки до тями прийти.
Марічка завагалася. У її голові зіштовхнулися два потужні почуття: природний страх перед незнайомим чоловіком маргінального вигляду та глибоке сестринське співчуття до людини, яка явно потрапила у велику біду. Вона ще раз прискіпливо, вже професійним оком, оглянула його з ніг до голови. Помітила запечену кров на скроні та те, як його трясе від холоду в наскрізь мокрих речах.
— Дійсно пощастило, що живі лишилися. Вам би до поліції звернутися негайно, та й у лікарню не завадило б. Голова крутиться? Нудить? Це стовідсотковий струс мозку, — стурбовано, але з професійною строгістю констатувала жінка.
— Та був я вже у відділенні… — чоловік важко зітхнув і спробував вдячно усміхнутися, але вийшла лише болісна гримаса. — Поліція склала протокол. Сказали чекати. Зі мною в купе їхав такий собі інтелігентний дідусь, схожий на професора з університету. В окулярах з товстою оправою, з акуратною борідкою. А слідчий каже, що це відома схема, і борода, швидше за все, була накладною. Грабіжників все одно навряд чи знайдуть швидко.