Він знову зітхнув, обхопивши себе руками від холоду.
— Мені б тільки вмитися і перевдягнутися. Я промерз до кісток. Будь-які старі речі підійдуть, я вам їх неодмінно поверну, обіцяю!
Марічка лише нахмурила брови.
— Ну ви і даєте! Може, вам ще й ключі від квартири дати, де гроші лежать? — обурилася вона, схрестивши руки на грудях. Увесь її вигляд демонстрував скепсис і раціональну недовіру.
Чоловік опустив очі. Він чудово розумів, що його прохання звучить як початок кримінального трилера.
— Зрозумійте, я не прошу пускати мене в дім чи давати гроші. Просто якісь сухі речі, щоб я не зліг із запаленням легень. Я чесна людина, клянусь вам!
Його голос звучав настільки щиро і безпорадно, що стіна недовіри Марічки дала тріщину. Вона згадала, як сама колись опинилася під проливним дощем без копійки в кишені, і ніхто не зупинився їй допомогти.
— Треба було в теплі у відділку сидіти, — пробурмотіла вона, остаточно пом’якшавши. — Ну добре вже, ходімо. Я живу в сусідньому будинку. Знайду тобі щось із речей брата.
Чоловік із вдячністю кивнув і, ледве переставляючи задерев’янілі ноги, побрів слідом за нею.
Коли вони зайшли до квартири, Марічка, остаточно знесилена, просто впала на м’який пуфик у передпокої. Ноги гули так, ніби вона щойно пробігла марафонську дистанцію зі смугою перешкод.
— Ванна кімната прямо по курсу, — вона втомлено кивнула в бік дверей у вузькому коридорі. — А я поки пошукаю щось із сухого одягу. До речі, як вас хоч звати, жертва нічних експресів?
— Андрій, — тихо відповів чоловік, намацуючи вимикач.
Він зайшов до ванної і, зачинивши за собою двері, важко сперся на них спиною. За кілька митей почувся шум води, що обіцяв таке довгоочікуване тепло. Марічка ж лише приречено зітхнула — її плани на миттєвий сон були офіційно скасовані.
Брат Марічки, Тарас, уже кілька років як з’їхав на орендовану квартиру на лівому березі Києва, але його старі речі досі зберігалися на верхній полиці шафи. Марічка дістала чисті спортивні штани, теплий в’язаний светр і свіжі шкарпетки. «Ну й нехай, Тарас точно від цього не збідніє, а людині зараз життєво необхідно зігрітися», — заспокоїла вона себе, намагаючись відігнати залишки тривоги.
Вона підійшла до ванної кімнати і легенько постукала у двері. Шум води на мить стих. Здавалося, час по той бік дверей теж завмер в очікуванні.
— Одяг я залишила тут, на тумбочці в коридорі, — голосно, але максимально спокійно промовила вона, щоб перекрити гудіння труб.
Переконавшись, що її почули, Марічка повернулася на кухню. Вона дістала з холодильника каструлю, акуратно налила повну тарілку наваристого курячого бульйону, пильнуючи, щоб не пролити ні краплі мимо. Поставила її до мікрохвильовки. Поки техніка монотонно гула, відраховуючи секунди, дівчина важко опустилася на старий дерев’яний стілець і заховала обличчя в долонях.
У голові роїлися неспокійні думки, залишаючи за собою липкий шлейф тривоги. А що, як мама повернеться додому саме зараз? Ця думка вдарила як струмом і не давала спокою. Ганна Петрівна була жінкою суворою, з класичним темпераментом української матері-берегині та загостреним почуттям небезпеки. Марічка чудово розуміла: мама може все неправильно зрозуміти.
Ну справді, яка ще думка може майнути в голові, коли бачиш, що твоя самотня донька метушиться на кухні з гарячим супом, а у ванній хлюпається абсолютно незнайомий чоловік? Таке точно не залишить Ганну Петрівну байдужою. Марічка живо уявила, як відчиняються вхідні двері, мати заходить, оцінює ситуацію і починає метати блискавки поглядом. Усередині все похололо від перспективи цього скандалу.
«Боже, благаю, нехай мама зустріне сусідку, затримається в пекарні чи в супермаркеті. Хоча б на пів годинки!» — подумки молилася вона, нервово стискаючи пальці. Вона навіть підняла очі до стелі, ніби чекаючи прямої відповіді згори. Але, очевидно, у той зимовий ранок небесна канцелярія була зайнята важливішими справами.
Щойно мікрохвильовка видала переможний «дзінь», у замку вхідних дверей різко клацнув ключ.
Цей звук пролунав для Марічки як удар гонга. Серце болісно стиснулося, а дихання перехопило. Час ніби уповільнив свій хід, і весь світ звузився до одного-єдиного звуку — рипіння дверей, що повільно відчинялися. Капітуляція була неминучою: їй доведеться зустрітися з реальністю віч-на-віч.
— Марічко, дитино, ти вже вдома? — пролунав з коридору дзвінкий голос Ганни Петрівни, разом із яким у квартиру увірвався запах морозного повітря.
Марічка обережно визирнула з кухні, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм, від якої здіймалася легка пара. Вона намагалася виглядати максимально невимушено.
— О, а я тебе кличу, кличу! Думала, то ти вже у ванній відмокаєш після своєї зміни, — мама стягувала теплий шарф, але раптом завмерла. Вона прислухалася до шуму води, а потім її погляд повільно, з підозрілим прищуром, перемістився на доньку. — Стоп. А хто ж тоді там миється?!
Марічка важко зітхнула. Вона знала, що зараз доведеться пояснювати все з самого початку, добираючи найм’якші слова.
— Мамо, тільки благаю, не галасуй! — тихо, але наполегливо попросила донька, ставлячи чашку на стіл. — Там чоловік. Він відстав від потяга, його пограбували. Він зараз просто приведе себе до ладу, зігріється і одразу піде!
Ганна Петрівна зблідла так, що зрівнялася кольором зі стінами. Вона театрально схопилася рукою за серце.
— Це йому ти Тарасові речі дістала?! Якого ще чоловіка?! З вулиці?! — засичала мати страшним пошептом.
— Мамо, я ж тобі кажу! Його обікрали, всі гроші й речі вкрали, він залишився на морозі ні з чим! — терпляче карбувала кожне слово Марічка.
— Боже милостивий! Лихо яке! — Ганна Петрівна похитнулася. — І ти притягла його до хати?! А раптом він злодій-рецидивіст? Або, не дай Боже, маніяк! Ти взагалі головою думаєш? Добре, що я раніше прийшла! Може, треба негайно в поліцію дзвонити?! — її голос тремтів від неабиякого хвилювання.
— Мамо, припини паніку і не кажи дурниць! — вже суворіше осмикнула її донька, намагаючись загасити цю іскру. — Він уже був зранку у відділку! Вдень потрібних потягів немає. Він просто помиється і піде! Май же крихту милосердя.