З того фатального дня минуло понад пів року, але для Марини цей час злився в один безкінечний, сірий туман.
Тоді, на території розкішного комплексу «Лісова перлина», коли вона в сльозах втекла до готельного номера, справжня драма лише набирала обертів. Церемонії не судилося відбутися, проте гості отримали видовище, якого вистачило для пліток на весь Київ. І головною режисеркою цього дійства виявилася матір Дмитра — Олена Володимирівна.
Поки розгублений наречений стояв посеред газону, не розуміючи, що робити з тим дешевим букетом, його мати впевненою, розмашистою ходою попрямувала до батьків Марини. Її обличчя не виражало ні крихти збентеження чи сорому за влаштований маскарад. Навпаки, воно світилося зловтіхою.
— Ну що ж, шановні свати, — гучно, щоб почуло якомога більше людей, заявила Олена Володимирівна, зупинившись перед шокованими Лідією Петрівною та Михайлом. — Ваша донька виявилася людиною з гнильцем. Гроші та статус для неї важать більше, ніж почуття. Ми з чоловіком так і знали, що вона претендує лише на заможне життя, а от любові до нашого сина там і близько немає!
Лідія Петрівна ледь не втратила свідомість від такого нахабства, а батько Марини, Михайло, зціпив зуби, намагаючись стримати гнів і не влаштувати скандал при гостях. Але Олену Володимирівну було вже не зупинити. Вона з насолодою розповіла, що вся ця вистава з бідністю та старим «Ланосом» — виключно її ідея. Це була перевірка на меркантильність. І Марина цю перевірку з тріском провалила.
Більше того, мати Дмитра видала «головний козир». Вона заявила, що особисто бачила і чула, як Марина в одному зі столичних кафе мило воркувала з іншим чоловіком, запевняючи його, що виходить заміж виключно за товстий гаманець, а серце її належить іншому. Батько Дмитра, Віктор, стоячи поруч із дружиною, похмуро кивав, підтверджуючи кожне слово: мовляв, так, були разом, сиділи за сусіднім столиком, чули все на власні вуха. Ваша донька — зрадниця і брехуха.
Коли Марина згодом дізналася про ці звинувачення, вона ледь не збожеволіла від жаху та відчуття тотальної несправедливості. В одну мить на неї обвалилося стільки бруду, що перехоплювало подих. Розгубленість швидко змінилася пекучою, безсилою злістю.
Як вони могли так усе перекрутити?! І головне — як Дмитро міг у весь цей абсурд повірити?!
Вона справді зустрічалася з хлопцем у тому кафе на Печерську. Але це було її перше серйозне замовлення як дизайнерки інтер’єрів! Клієнт був молодим IT-підприємцем, який замовляв проєкт свого нового офісу. Вони обговорювали кошториси, бюджети та «любов до мінімалізму». Хтозна, які саме фрази, вирвані з контексту, почула (чи захотіла почути) свекруха. Так, Марина ніколи не приховувала, що гроші мають для неї значення, адже вона прагнула стабільності. Але вона ніколи не казала, що виходить заміж за розрахунком!
Справа була зовсім не в тому, що Дмитро виявився бідним, як церковна миша. Справа була у тотальній, цинічній брехні людини, якій вона довіряла своє життя.
Виправдовуватися не було сенсу. Навіщо щось доводити людям, які самі придумали вирок і самі ж привели його у виконання? Дмитро навіть не спробував з нею поговорити після того дня. Він повірив матері.
Ледве захистивши диплом в університеті, Марина з головою поринула у глибоку, чорну апатію. Столичні «подруги», з якими вона ще вчора планувала дівич-вечори та поїздки за кордон, швидко відсіялися. Нікому не хотілося псувати собі настрій, слухаючи нескінченні ридання та заспокоюючи дівчину, чиє весілля стало головним мемом їхнього кола спілкування.
Мати намагалася хоч якось розворушити доньку, витягти її з кімнати, але все було марно. Проте найгірше було попереду.
Михайло, батько Марини, сприйняв публічне приниження родини та крах щастя єдиної доньки надто близько до серця. До того ж додалися проблеми з бізнесом — орендна плата за кав’ярні зростала, постачальники підводили. Хвилювання і постійний стрес вилізли боком. В один із похмурих осінніх днів батькові стало погано просто на роботі.
Карета швидкої допомоги з виттям сирен забрала його до реанімації центральної міської лікарні. Діагноз прозвучав як вирок — важкий серцево-судинний напад, що ледь не коштував йому життя. Наслідки були жахливими: Михайло майже втратив здатність нормально говорити і самостійно пересуватися. Попереду місяці, а то й роки надзвичайно дорогої реабілітації.
Марина щиро співчувала матері, але… допомагати була якось не привчена. Так вони й жили останні кілька місяців. Лідія Петрівна буквально розривалася на шматки між лікарняною палатою чоловіка, де потрібно було контролювати крапельниці та лікарів, і родинним бутиком «Елегія», який стрімко йшов на дно без твердої руки керівника. А донька тим часом продовжувала лежати на ліжку, дивлячись у стелю та плекаючи власну депресію.
Аж поки одного вечора нерви Лідії Петрівни не витримали. Вона зайшла до кімнати Марини, різко рвонула штори, впускаючи холодне світло вуличних ліхтарів, і втомлено, але твердо сказала:
— Марино, тобі не здається, що свято жалоби за власним егоїзмом трохи затягнулося? Час повертатися до реального життя! Тебе взагалі не турбує, що я сама, без сну і відпочинку, намагаюся витягнути з того світу батька і не дати нам усім піти по світу з простягнутою рукою?! Мені зараз життєво необхідна твоя допомога, а ти поводишся так, ніби тебе це не стосується!