Марина, яка якраз розкладала нову колекцію светрів, завмерла. Слова «весілля» та «онук» миттєво вдарили по хворих струнах. Пам’ять послужливо підкинула яскраві картинки з минулого літа: арка з троянд, іржавий «Ланос», зловтішний погляд колишньої майбутньої свекрухи. Вона так старанно намагалася відправити ці спогади в найглибший архів своєї підсвідомості, а вони знову виринули назовні.
— Мій Дмитрик — єдиний онук, — продовжувала тим часом пані, приміряючи до обличчя жакет глибокого смарагдового кольору. — Я не можу піти на таку подію в чому завгодно. Та й моя невістка, Олена, жінка дуже прискіплива. Вона мені життя не дасть і ніколи не пробачить, якщо я з’явлюся перед її гостями не при повному параді.
Олена? Дмитро?
Марина відчула, як по спині побіг неприємний холодок. Київ — місто-мільйонник. Величезний мегаполіс, де щодня відбуваються тисячі весіль. Яка ймовірність такого збігу? Нульова. Це просто параноя, сказала вона собі.
Але серце вже калатало як шалене. Дівчина відклала светри і, наче під гіпнозом, зробила кілька кроків до примірочної зони.
— Перепрошую за зухвалість, — голос Марини злегка здригнувся, коли вона звернулася до клієнтки. — Але… ви випадково не про родину Сверлових зараз говорите?
Жінка повільно опустила жакет і уважно, майже скануючи, подивилася на Марину. Її м’якість кудись миттєво зникла, поступившись місцем сталевій зосередженості.
— Саме про них, — рівним тоном відповіла вона. — А ви, часом, знайомі з моїм онуком чи невісткою?
У Марини потемніло в очах. Вона зблідла так різко, що Дарина злякано охнула. Повітря в бутику раптом стало катастрофічно мало. Не сказавши більше ні слова, Марина різко розвернулася, вискочила з магазину на прохолодну подільську вулицю і жадібно ковтнула повітря, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.
Минуло не більше двох хвилин, як двері бутика тихо брязнули дзвіночком. Бабуся Дмитра вийшла на вулицю і зупинилася поруч із нею.
— Дівчинко моя, я ж бачу, що тебе щось сильно гризе, — спокійно і дуже впевнено сказала жінка. — Раз ми вже з’ясували, що маємо спільних і, очевидно, дуже непростих знайомих, я готова тебе вислухати. Май на увазі, я — Тетяна Іванівна. Все життя пропрацювала слідчою в управлінні поліції у Львові. Людей і їхні біди бачу наскрізь. Тож якщо хтось тебе образив, можливо, саме я зможу допомогти розплутати цей клубок.
Згодом Марина сама не могла збагнути, як так сталося. Але тоді, стоячи на прохолодній вулиці Подолу поруч із цією чужою, але напрочуд проникливою жінкою, її ніби прорвало. Роками накопичена напруга, образа, відчуття тотальної несправедливості — все це вирвалося назовні гірким потоком слів. Тетяна Іванівна запропонувала присісти за столик у найближчій кав’ярні, взяла їм по горнятку чаю і просто слухала.
Марина розповіла все. І про ту фатальну робочу зустріч у кафе на Печерську з клієнтом-айтівцем, з якої зробили сцену дешевої зради. І про безглуздий маскарад із поржавілим «Ланосом», старими костюмами та брехнею про бідність. І про те, як публічно, при сотні гостей, її батьків змішали з брудом.
— Розумієте, Тетяно Іванівно, — Марина витирала сльози серветкою, — я не свята. Я хотіла стабільності, мріяла про гарне життя. Але я любила вашого онука! А він… він не просто збрехав. Він дозволив своїй матері розтоптати мою гідність і навіть не спробував розібратися.
Колишня слідча зі Львова слухала, не перебиваючи. Її обличчя залишалося незворушним, лише очі звузилися, аналізуючи кожну деталь.