— Знаєш, дитинко, — Тетяна Іванівна нарешті відставила чашку, — думаю, ти даремно пустила цю ситуацію на самоплив. Я не перший рік знаю свою невістку Олену. Жінка вона, м’яко кажучи, з великими амбіціями і схильністю до інтриг. Думаю, тут усе значно глибше, ніж здається на перший погляд. Дай мені кілька днів. Я маю дещо перевірити.
Минув тиждень. Тетяна Іванівна, пославшись на те, що рідко буває в столиці і хоче провести час із родиною, запросила сина, невістку та онука на сімейну вечерю. Місце обрала вишукане — вигаданий ресторан «Дніпровська тераса» з панорамним видом на вечірню річку. Родина Сверлових дещо здивувалася такій ініціативі, але відмовити владній бабусі ніхто не наважився.
Того вечора за щедро накритим столом панувала натягнута атмосфера. Олена Володимирівна жваво обговорювала майбутнє весілля Дмитра. Новою обраницею стала донька впливового столичного чиновника — дівчина, яку Олена сама ж і підібрала, переконуючи сина, що це «ідеальна, освічена партія».
Сам Дмитро сидів як тінь. Останні пів року він взагалі був сам не свій. Його скляний погляд був спрямований кудись у тарілку, до вина він навіть не доторкнувся. Після розриву з Мариною йому стало абсолютно байдуже на власне життя. Він так сильно її кохав, що коли «зрада» спливла на поверхню, його світ просто рухнув. Він погодився на цей новий, зручний для матері шлюб лише тому, що йому було все одно. Яка різниця, хто буде поруч, якщо це не Марина? Розмови бабусі лише роз’ятрили стару рану.
Раптом до їхнього столика підійшли двоє. Дмитро кліпнув очима, не вірячи реальності. Перед ним стояла Марина. А поруч із нею — той самий хлопець із кафе.
Світ для Дмитра зупинився.
Першим заговорив незнайомець. Він помітно нервував, але тримався прямо.
— Доброго вечора, — голос молодого чоловіка пролунав над столом, змусивши Олену Володимирівну збліднути. — Мене звати Максим. Я — IT-підприємець. І я прийшов сюди, щоб вибачитися перед Мариною та розповісти правду. Мені дуже соромно за свій вчинок. Тоді, пів року тому, я запускав стартап, і мені критично не вистачало фінансування. А ось ця пані… — він вказав рукою на шоковану Олену, — підійшла до мене за день до нашої з Мариною зустрічі щодо дизайну офісу. Вона запропонувала дуже щедру суму. Моїм завданням було просто перевести розмову на тему її нареченого і поставити кілька провокативних питань, поки Олена Володимирівна сиділа за сусіднім столиком і все фіксувала.
Фарс був розіграний як по нотах. «Випадково» опинилися в тому самому кафе. «Випадково» Марина була там із чоловіком. Слова, вирвані з контексту ділової розмови, можна було трактувати як завгодно, але Олена блискуче постаралася, щоб її чоловік Віктор почув саме те, що було потрібно їй. Переконати сина було справою техніки. Усе так і залишилося б ідеально спланованим злочином проти кохання, якби не втрутилася колишня слідча.
— Я хотіла як краще для нашого хлопчика! — зриваючись на вереск, почала виправдовуватися Олена Володимирівна. — Що було у тих бізнесменів-невдах, її батьків?! А у Насті тато — людина зі зв’язками, він нам такі двері відчинить! Я просто дбала про майбутнє сина!
Але її вже ніхто не слухав. Віктор, батько Дмитра, почервонів від люті, усвідомивши, що дружина зробила з нього сліпого дурня і співучасника цієї брудної гри. Тетяна Іванівна мовчки, з ледь помітною усмішкою, спостерігала за баталією. Мирити подружжя — справа невдячна, нехай самі розбираються.
А Дмитро і Марина нічого цього вже не бачили. Щойно Максим закінчив свою розповідь, Дмитро підвівся, взяв Марину за руку і мовчки повів її геть із ресторану.
Вони вийшли на вечірню набережну. Дмитро тримав її долоню так міцно, ніби боявся, що вона розчиниться в повітрі.
— Пробач мені, — його голос тремтів. — Благаю, пробач. Я був сліпим ідіотом. Я навіть подумати не міг, що рідна мати здатна на таку підлість. Я мусив прийти до тебе, мусив усе з’ясувати, але мені було так боляче, що я просто здався. Я кохаю тебе. Більше за життя.
Марина дивилася на темні води Дніпра, відчуваючи, як величезний тягар спадає з її плечей.
— Тобі теж доведеться мене пробачити, Дімо. Мені треба було одразу пояснити все про ту зустріч, а не тікати. Ми обоє винні в тому, що повірили обгортці, а не одне одному.
Вони стояли, обійнявшись, розуміючи: якщо вони обоє хочуть усе виправити, то все обов’язково вийде. Головне правило відтепер — ніколи не замовчувати проблеми.
— Ну що ж, молоді люди, з таким правильним настроєм у вас точно все складеться! — пролунав знайомий, бадьорий голос.
Марина озирнулася. До них наближалися її батьки. Батько Михайло, хоч ще й спирався на тростину після хвороби, але виглядав значно краще і щиро усміхався. Поруч ішла задоволена Лідія Петрівна та… Тетяна Іванівна.
— Мамо? Тату? А ви як тут опинилися? — здивовано вигукнула дівчина.
— Та ось, Тетяна Іванівна зателефонувала, сказала, що терміново треба приїхати на набережну, бо тут вирішується доля нашого сімейного щастя, — засміявся батько.
Дмитро переглянувся з Мариною. В їхніх очах світилося абсолютне порозуміння.
— Знаєте що, — сказав Дмитро, обіймаючи кохану за плечі. — Ніяких більше пишних церемоній і сотні гостей. Ми просто тихо розпишемося, посидимо у вузькому родинному колі, а потім — візьмемо квитки і полетимо кудись до моря. У Єгипет чи Туреччину. Тільки ми вдвох. Як вам такий план?
Марина щастливо кивнула. Було літо дві тисячі двадцять першого року. Попереду на них чекало тепле море, довгі розмови до ранку і ціле життя, в якому вони назавжди засвоїли головний урок: кохання не терпить брехні та мовчання.