Стара дерев’яна церква в Ялинівці пахла ладаном, бджолиним воском і глухим, нещадним осудом. Аліна йшла до вівтаря сама. Її батько зник ще вдосвіта — чи то йому забракло сміливості подивитися в очі тому, що він накоїв, чи то він просто знову напився до безтями, заливаючи сором. Мама померла три роки тому, і зараз дівчина думала, що це, мабуть, милосердя. Боже милосердя, що вона не бачить цієї ганьби.
Кожна лава була зайнята. Здавалося, половина містечка зібралася тут, але на жодному обличчі не було й тіні радості за наречену. Маргарита Левченко, дружина місцевого багатія, показово шепотіла щось на вухо своїй кумі, прикриваючись хустинкою. Хлопці Мельників єхидно шкірилися з задніх рядів. Навіть отець Василь виглядав так, ніби йому муляв комірець; він тримав товстий Требник перед собою, наче щит від гріха, якого він особисто не схвалював, але й не міг відмовитися благословити.
Біля вівтаря стояв Роман Гайдай.
Він виявився вищим, ніж вона запам’ятала з тих рідкісних зустрічей на ринку. Понад метр вісімдесят литих м’язів, широкі плечі, засмагла на гірському вітрі шкіра. На ньому була проста, але ідеально випрасувана біла сорочка — мабуть, єдина святкова річ у його гардеробі. Темне волосся було гладко зачесане назад, ще трохи вологе після душу. Він старанно поголився, але на мужньому підборідді виднівся свіжий поріз. Його великі, жилаві руки незграбно висіли вздовж тулуба. Він уперто не дивився їй в очі.
Здавалося, він почувається таким же нещасним і розбитим, як і вона.
— Дорогі у Христі брати і сестри… — почав отець Василь, і його голос лунав під куполом без звичної урочистості.
Аліна майже не чула слів молитви. У її голові билася паніка, думки кричали, шукаючи виходу з цієї пастки, якого просто не існувало. Боргові розписки були в банку, а копії — у серйозних людей, яким не відмовляють. Роман сплатив два з половиною мільйони гривень. Шалена, непідйомна сума, яка погасила всі батькові борги, врятувавши того від тюрми, або й чогось гіршого.
Натомість Григорій пообіцяв йому руку своєї єдиної доньки.
Продана. Це було те саме слово, якого ніхто не наважувався вимовити вголос, але яке зараз неоновим світлом горіло в думках кожного присутнього в храмі.
— Чи береш ти, Романе, цю жінку, Аліну, за свою законну дружину?
— Беру, — його голос був низьким, хрипким, ніби він довго мовчав.
— А чи береш ти, Аліно…
Вона відкрила рота. Слова застрягли в пересохлому горлі. Тиша в церкві стала в’язкою, нестерпною. Хтось на задньому ряду показово кашлянув. Брови отця Василя поповзли вгору.
Роман нарешті підняв погляд і подивився просто на неї. У його темних очах не було ні злості, ні нетерпіння. Лише глухе, важке очікування.
Який у неї був вибір? Вона сама підписала ці папери.
— Беру, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Тож владою, даною мені, оголошую вас чоловіком та дружиною… Можете поцілувати наречену.
Щелепи Романа напружилися. Він зробив крок назустріч, і все тіло Аліни закам’яніло від жаху. Вона стиснулася, очікуючи грубого, власницького поцілунку — такого, яким місцеві чоловіки зазвичай “таврували” своїх дружин.
Але він не схопив її за талію. Не вп’явся в губи. Натомість чоловік ледь нахилився і залишив на її лобі найкоротший, абсолютно відсторонений поцілунок. Так цілують дитину. Або молодшу сестру перед довгою розлукою.
Він одразу відсторонився.
— Усе, закінчили, — сказав він тихо, звертаючись радше до священника, ніж до неї.
Надворі на них чекав старий, заляпаний гірською багнюкою повнопривідний пікап. Ніяких весільних стрічок чи розкішних кортежів. Лише робоча машина з подряпаним кузовом. Усе життя Романа, вочевидь, було таким: суворим, практичним і позбавленим сентиментів.
— І це все? — слова зірвалися з губ Аліни раніше, ніж вона встигла прикусити язика.
Роман зупинився, поклавши руку на ручку дверцят.
— А ти чекала чогось іншого?
— Я взагалі не знаю, чого чекала…
Він повільно кивнув, ніби ця відповідь здалася йому абсолютно логічною, і простягнув свою велику, мозолясту руку, щоб допомогти їй сісти. Аліна проігнорувала її. Вона сама забралася в салон, плутаючись у метрах дешевого фатину своєї сукні, яка чіплялася за кожен виступ.
Коли вона нарешті влаштувалася на потертому сидінні, її щоки палали від безсилля та сорому. Роман не сказав ні слова. Просто обійшов машину, сів за кермо, повернув ключ запалювання, і потужний двигун заревів.
Ялинівка дивилася їм услід. Аліна відчувала ці погляди спиною — вони обпікали, залишали невидимі шрами. Вона більше ніколи не буде просто Аліною. Тепер вона дружина Романа Гайдая. Дівчина, яку купили за борги.
Вони їхали мовчки. Дорога виляла, залишаючи позаду пильні вулиці та цегляні будинки райцентру, і вперто повзла вгору, у Карпати. Смереки підступали все ближче до дороги, утворюючи зелений тунель, повітря в салоні ставало відчутно холоднішим. Єдиним звуком було рівномірне гудіння мотора та шурхіт гравію під шинами.
Аліна крадькома розглядала чоловіка поруч.
Роман не зводив очей з дороги, його профіль здавався висіченим з гірського каменю. Його руки, що впевнено тримали кермо, були поцятковані дрібними шрамами, застарілими мозолями від важкої фізичної праці та роботи з кіньми. На його пальці не було обручки. На її — теж.
— Далеко ще? — нарешті не витримала вона.
— Десь година.
— Ти часто буваєш у місті?
— Ні.
І все. Жодних “Ні, але якщо тобі щось знадобиться, я поїду”. Жодних “Ні, але тепер частіше”. Просто суха констатація факту. Аліна проковтнула десяток запитань, що пекли їй горло.
Яке життя на неї чекає? Чого він від неї вимагатиме? Що станеться сьогодні ввечері, коли сонце сховається за горами, і вони залишаться абсолютно самі? Її шлунок звело від крижаного жаху.
— Маю дещо тобі сказати, — раптом порушив тишу Роман.
Вона напружилася, втискаючись у дверцята.
— Що?
— Мій дім… це не розкішна вілла. Там чисто, але місця небагато. Три кімнати. Я не готувався до прийому гостей.
— Я не гостя, — гірко кинула вона. — Я твоя дружина.
Він здригнувся. Фізично здригнувся, ніби це слово вдарило його під дих.
— Так, — відповів він стиха. — Думаю, що так.
Хутір виринув перед ними, щойно пікап подолав черговий перевал. У Аліни перехопило подих. І не від краси пейзажу, а від абсолютної, лякаючої ізоляції цього місця.
Дерев’яний будинок стояв у невеликій долині, з усіх боків затиснутий прадавнім смерековим лісом. Поруч виднілася велика стайня, левада для коней і кілька господарських будівель.
І більше нічого. Жодних сусідів. Жодного іншого димку з димаря аж до самого горизонту. Лише дика природа, низьке гірське небо і така всеосяжна самотність, що її можна було різати ножем.
— Ласкаво просимо додому, — сказав Роман, і в його голосі їй почулося щось схоже на вибачення.
Цього разу він таки допоміг їй вийти з машини. Вона була занадто виснажена, щоб сперечатися, і просто стояла посеред двору, кутаючись у тонку тканину сукні, поки він діставав її речі. Пронизливий вітер пробирав до кісток. Вона покинула Ялинівку лише з невеликою спортивною сумкою. Усе інше — її нечисленні заощадження, мамині прикраси, нормальний одяг — батько давно пустив за вітром.
— Йдеш? — Роман стояв на ґанку, тримаючи відчиненими важкі двері.
Вона змусила свої дерев’яні ноги зробити крок. Всередині будинок був саме таким, як він і описував. Невеликий, простий до аскетизму, але неймовірно чистий. У головній кімнаті стояла масивна піч-камін, добротний дерев’яний стіл із двома стільцями та старий, потертий диван. У кутку була облаштована проста, але функціональна кухня.
З вітальні вели двоє дверей.
— Твоя — та, що ліворуч, — сказав Роман, вказуючи рукою. — Моя праворуч. На твоїх дверях є засувка. Зсередини, — уточнив він, помітивши її розгублений погляд. — Можеш замикатися на ніч, якщо хочеш.
Аліна невіряче витріщилася на нього.
— Навіщо ти…
— Тому що в тебе повинен бути вибір, — він поставив її сумку біля дверей і зробив крок назад, оберігаючи дистанцію. — Я чудово розумію, що люди про все це думають. Що вони думають про мій вчинок. Але ти тут не полонена, Аліно. Ти можеш замикати ці двері щоночі, якщо це дасть тобі відчуття безпеки.
Вона не знала, що відповісти. Це було зовсім не те, чого вона очікувала. Абсолютно не те.
— Зголодніла? — спитав він.
— Я… Ні. Шматок у горло не лізе.
— Добре. Я все одно щось приготую, раптом передумаєш. У твоїй кімнаті чиста постіль. За будинком є гірський струмок, якщо захочеш прогулятися, але в хаті є бойлер і душова кабіна.
Він замовк, незграбно провівши рукою по волоссю.
— Я не дуже вмію… розмовляти. Вести ці всі бесіди. Але якщо тобі щось знадобиться — просто скажи. Я зроблю все, що в моїх силах.
З цими словами він відвернувся, залишивши її стояти посеред чужого будинку. Одружену з незнайомцем. Із засувкою на дверях. І з повним нерозумінням того, що робити далі.
Тієї ночі Аліна так і не заснула. Вона лежала на ліжку, досі одягнена у свою безглузду весільну сукню, прислухаючись до незнайомих звуків гірського хутора: до завивання вітру у вікнах, до поскрипування дерев’яних балок. Вона чула, як Роман ходить у сусідній кімнаті. Кроки. Скрип стільця. Глухий стукіт важких черевиків, що впали на підлогу. Потім настала тиша.
Вона лежала, затамувавши подих, і чекала. Чекала, коли ручка її дверей сіпнеться. Коли він перевірить засувку. Коли почне вимагати свої “законні права” чоловіка.
Але двері залишалися зачиненими. Минали години. Срібне світло місяця повзло по дерев’яній підлозі. І поступово, крапля за краплею, до Аліни почало приходити усвідомлення: можливо, Роман Гайдай дійсно мав на увазі саме те, що сказав… Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇