Коли бліде ранкове світло нарешті пробилося крізь невелике вікно, Аліна почула, як Роман знову ходить по хаті. Рипнули вхідні двері, знадвору повіяло гірською сирістю, і кроки стихли.
Вона важко підвелася, відчуваючи, як ниє кожна кісточка від сну в незручній позі. Тіло здавалося задерев’янілим. Підійшовши до вікна, дівчина відхилила край фіранки. Над Карпатами висів густий, молочний туман. Роман був у леваді. Він працював із молодим, норовливим конем гнідої масті. Тварина нервувала, сахалася від кожного різкого звуку, але рухи чоловіка були напрочуд плавними й методичними. Він не кричав, не смикав за повід. Роман просто давав коневі простір, чекаючи, поки той сам вирішить йому довіритися.
Аліна спостерігала за цим танцем терпіння дуже довго.
Ближче до обіду вона нарешті наважилася вийти зі своєї кімнати. Вона досі була в тій самій зім’ятій, пожовклій від пилу весільній сукні, а на голові замість зачіски утворилося справжнє гніздо. Роман стояв біля кухонної плити. По хаті плив густий, затишний аромат міцної кави та яєчні з підсмаженим салом.
Він підняв очі, почувши її кроки.
— Доброго ранку.
— Доброго.
— Кава гаряча. Сніданок майже готовий. — Він на мить замовк, оцінюючи її вигляд. — Тобі потрібен нормальний одяг. Завтра з’їжджу в Ялинівку, зайду в маркет до пані Олени, куплю щось на перший час. Джинси, светри, зручне взуття.
— У мене немає грошей, — тихо, але твердо сказала Аліна. — Я не можу й далі сидіти на твоїй шиї.
— Зате гроші є в мене.
— Я не буду…
— Ти моя… — він запнувся, проковтнувши слово “дружина”. — Тобі потрібні речі, Аліно. Це навіть не обговорюється. У горах у такому не походиш.
Вона хотіла сперечатися, її гордість бунтувала, але чоловік мав рацію. Вона не могла провести решту свого життя в брудному фатині.
— Дякую, — сухо відповіла вона, сідаючи за стіл.
Вони їли в незручній, напруженій тиші. Сніданок був простим, але напрочуд смачним. Яєчня з хрусткою скоринкою, домашній сир, нарізаний грубими скибками хліб. Роман їв швидко, зосереджено, ніби просто заправляв організм паливом перед роботою.
— Що ти тут робиш? — раптом запитала Аліна. — Ну, я маю на увазі, цілими днями?
— Робота на хуторі ніколи не закінчується. Догляд за кіньми, ремонт огорож. Треба заготовляти дрова на зиму, лагодити стайню. Іноді ходжу на полювання, якщо потрібне м’ясо.
— Це занадто багато роботи для однієї людини.
— Тепер нас двоє, — раптом вирвалося в неї.
Він рвучко підняв голову. В його очах майнуло непідробне здивування.
— Ти не зобов’язана…
— Я не збираюся сидіти склавши руки й чекати, поки ти мене годуватимеш. Я можу працювати.
— Ти коли-небудь поралася біля коней чи на землі?
— Ні. Але я швидко вчуся.
Щось невловно змінилося в його обличчі. Це ще не була усмішка, але щось дуже до неї близьке.
— Добре. Тоді доїдай, і я покажу тобі господарство.
Хутір виявився набагато більшим, ніж їй здалося вчора. Роман провів її всюди: показав стайню, де стояли шестеро породистих гуцульських коней, великий курник, який відчайдушно потребував ремонту даху, город, що майже повністю заріс бур’янами, та чисте гірське джерело, від якого до будинку йшли труби.
— Я трохи запустив усе, крім коней, — зізнався він, дивлячись на хащі замість грядок. — Коли живеш сам, фокусуєшся лише на тому, що приносить гроші й дозволяє вижити. Решта здається неважливим.
— Тепер це важливо, — впевнено сказала Аліна.
Він зиркнув на неї, і вперше в його погляді вона побачила іскру надії.
Вони працювали до самого заходу сонця. Аліна натерла криваві мозолі на руках. Її спина нила від незвичної напруги. Весільна сукня була остаточно знищена — поділ порвався об цвяхи, тканина вкрилася брудом і плямами від трави. Але коли вона допомагала Роману замінювати гнилі дошки в огорожі, подаючи інструменти та тримаючи балки, вона відчула те, чого не відчувала дуже давно. Відчуття власної значущості.
Того вечора Роман зготував густу м’ясну підливу з картоплею. Вони знову сиділи за невеликим столом, але тиша між ними вже не здавалася такою гнітючою і важкою.
— Навіщо ти це зробив? — раптом спитала Аліна, відклавши виделку.
Рука Романа завмерла над тарілкою.
— Зробив що?
— Виплатив мій борг. Одружився зі мною. З тими грошима ти міг би знайти будь-яку жінку в місті. Ту, яка сама б захотіла сюди переїхати.
Він повільно поклав прибори на стіл. Довгу мить чоловік просто дивився на свої руки — ті самі пошрамовані, сильні руки, які весь день були до неї виключно лагідними.
— Мені тридцять вісім, — нарешті тихо промовив він. — Останні дванадцять років я живу на цьому хуторі сам. До того я працював на чужих господарствах за копійки, відкладав кожну гривню, мріяв мати власну землю і розводити коней. Коли я нарешті купив цей шматок гір… я думав, що маю все, про що мріяв.
— Але?
— Але тут буває тихо. Занадто тихо. Особливо взимку. І ти починаєш думати, що, можливо, помилився. Може, людина не створена для того, щоб жити так… Тільки робота, ліс і глуха самотність.
Він підняв голову і подивився їй просто в очі.
— Я не йшов до твого батька, щоб “купити” собі дружину, Аліно. Я б ніколи до такого не опустився. Але коли Григорій прийшов до мене, п’яний, у відчаї, благаючи позичити гроші, інакше його вб’ють кредитори… Я побачив у цьому шанс. Шанс допомогти людині і, якщо мені пощастить, знайти компанію. Знайти хоч якийсь сенс жити далі, а не просто існувати.
— Ти пожалів мене.
— Ні, — його голос став твердим, мов криця. — Я поважав твою ситуацію. Це різні речі.
Як же їй хотілося йому вірити. Боже, як їй цього хотілося. Вірити, що вона не просто живий товар. Не річ, якою розрахувалися за помилки батька.
— Я не буду тобі брехати, — продовжив Роман. — Я сподівався, що з часом ми зможемо побудувати щось справжнє. Але я також чудово розумів, що ти цього не обирала. Тому зараз я даю тобі те єдине, що можу запропонувати. Час. Особистий простір. І безпеку.
— А що буде потім?
— Це вирішувати тобі.
У горлі Аліни став ком.
— А якщо я захочу піти?
— Тоді ти підеш. Я дам тобі гроші, відвезу на вокзал у Франківськ чи до Києва, чи куди ти скажеш. Без жодних умов.
— Ось так просто?
— Ось так просто. Ти не моя власність, Аліно. І мені начхати, що там написано у свідоцтві про шлюб.
Після тієї розмови їхні дні увійшли в новий ритм.
Роман вставав до сходу сонця і йшов до стайні. Аліна взяла на себе будинок. Вона відмила кухню від багаторічного холостяцького нальоту, перебрала речі, навчилася розпалювати піч. Вона робила все, щоб ця сувора холостяцька барлога почала нагадувати дім.
Вечорами вони працювали разом. Лагодили той нещасний курник. Висадили нові овочі на розчищеному городі. Роман виявився напрочуд терплячим вчителем. Він показав їй, як правильно чистити коней, щоб ті не нервували. Як непомітно забирати яйця, щоб не налякати курей. Навіть навчив стріляти з мисливської рушниці — мовляв, у горах буває різне, від диких кабанів до непроханих гостей.
Він ніколи не торкався її без нагальної потреби. Хіба що подавав руку, щоб допомогти злізти з драбини, або коротко плескав по плечу, коли їй вдавалося щось складне.
І щоночі вона зачиняла двері на засувку. А він жодного разу не спробував її відчинити.
Минуло два тижні. Потім три. Ялинівка з її брудними плітками здавалася далеким, нереальним спогадом. Аліна почала ловити себе на думці, що, можливо, вона дійсно зможе тут вижити. Більше того — знайти в цих горах свій спокій.
Аж поки не настала неділя. І Роман за сніданком рівним голосом повідомив, що сьогодні вони їдуть до церкви.