Господарство не давало часу на рефлексії. На хуторі завжди знаходилася робота: треба було полагодити ще одну секцію паркану навколо левади, об’їздити норовистого жеребця, підготуватися до суворої гірської зими, яка вже дихала холодом у потилицю. І саме в цій виснажливій праці Аліна несподівано знайшла розраду.
Її руки звикли до жорстких мотузок та грубої шкіри вуздечок. Її тіло налилося силою, а думки, що раніше нагадували стривожений вулик, поступово затихли. Роман навчав її всьому: як правильно кидати ласо, як читати сліди лісових звірів на вогкій землі, як визначати погоду за формою хмар, що чіплялися за карпатські вершини. Він був ідеальним учителем — терплячим, уважним і ніколи не зверхнім. Коли їй вдавалося, він скупо, але щиро кивав. Коли вона помилялася, він просто показував, як спробувати ще раз.
Вони почали більше розмовляти. Спочатку це були дрібниці: обговорення графіку годування коней, плани на утеплення стайні, теплі спогади з дитинства, які не завдавали надто сильного болю. Роман говорив повільно, ретельно підбираючи слова, ніби вони були якимось цінним ресурсом, який не можна витрачати намарне.
— У мене колись була сестра, — розповів він одного вечора, коли вони сиділи на ґанку, дивлячись, як сонце ховається за чорними контурами смерек. — Марічка. Молодша за мене на шість років.
— Що з нею сталося? — тихо запитала Аліна.
— Запалення легенів. Тоді ще не було нормальних лікарень поблизу, а швидка в гори взимку просто не доїхала. Її було дванадцять. Мені вісімнадцять. Я тоді поїхав на заробітки на будівництво аж під Київ, хотів заробити нам на нормальне життя. Поки мені додзвонилися, поки я знайшов автобус і дістався додому… її вже поховали.
Він невідривно дивився на лінію горизонту, і його профіль здавався висіченим з каменю.
— Батьки звинуватили в усьому мене. Сказали, якби я був поруч, якби допомагав удома, а не погнався за власними амбіціями, можливо, вона б вижила.
— Але це ж несправедливо!
— Ні. Але горе рідко буває справедливим.
Він важко зітхнув і перевів погляд на Аліну.
— Після того я пішов з дому. Не міг витримати того, як вони на мене дивляться. Наступні п’ятнадцять років я мотався по різних областях, брався за найважчу роботу, збирав кожну копійку, намагаючись втекти від почуття провини. А потім купив цю землю. Думав, що знайшов свій спокій. — Він гірко, ледь помітно усміхнувся. — Але виявляється, від самого себе не втечеш.
Аліні до болю хотілося простягнути руку, накрити його долоню своєю, запропонувати хоч якусь втіху. Але прірва між ними все ще здавалася занадто широкою, а кордони — надто непевними.
— Ти більше не тікаєш, — замість цього сказала вона.
— Ні, — погодився він, дивлячись їй в очі. — Мабуть, уже ні.
Через шість тижнів після вінчання Аліна прокинулася і побачила, що вікно в її кімнаті вкрилося химерними візерунками паморозі. Зима йшла в гори раніше, ніж зазвичай, і вони були до неї не готові.
Роман уже був на ногах, його обличчя зранку було зосередженим і напруженим.
— Нам треба спуститися в Ялинівку по запаси. Борошно, крупи, пальне для генератора, додаткові теплі ковдри. Перевал засипле снігом за кілька тижнів, і ми залишимося відрізаними від світу аж до весни.
— Я поїду з тобою.
— Тобі не обов’язково.
— Я знаю. Але я поїду.
Вони спустилися в містечко під важким, свинцевим небом, яке вже пахло майбутніми снігопадами. Ялинівка гула, мов вулик: люди так само в поспіху готувалися до зими. Зайшовши до місцевого маркету пані Олени, Аліна високо підняла підборіддя, відмовляючись щулитися під чужими поглядами.
Власниця магазину обслужила їх професійно, але відчужено. Поки Роман носив важкі мішки й каністри до пікапа, Аліна чекала на ґанку, спостерігаючи за містечком.
— Пані Гайдай?
Вона обернулася. Перед нею стояв Тарас Коваль — хлопець, з яким вона колись вчилася в паралельних класах, а тепер молодий чоловік із добрими очима й невпевненою усмішкою.
— Просто Аліна, Тарасе, — м’яко поправила вона.
— Так, вибач. Я просто… — він перем’явся з ноги на ногу. — Я хотів сказати, що мені дуже соромно за те, як наші люди до тебе ставляться. Це неправильно.
Ця несподівана, проста людяність ледь не пробила її броню.
— Дякую, Тарасе.
— Якщо тобі колись знадобиться допомога… чи просто друг — ти знаєш, де мене знайти.
Вона лише кивнула, не довіряючи власному голосу. Тарас торкнувся козирка своєї кепки і пішов геть, залишивши в душі Аліни крихке тепло. Можливо, не всі в цьому місті поставили на ній хрест.
Але це тепло миттєво випарувалося, коли вона почула розмову двох жінок біля лотка з фруктами.
— Безсоромна дівка, розгулює тут, ніби справжня поважна дружина.
— А що їй залишається? Сама собі таке життя обрала… точніше, татко її постарався. Чотири з половиною мільйони гривень! Уявляєш? Саме стільки він за неї відвалив. Ніби елітну корову купив.
— Ну дуже дорогу корову, — гигикнула перша.
Земля пішла з-під ніг. Аліна відчула, як світ звужується до розмірів тунелю.
— Аліно? — рука Романа лягла їй на плече. — Що сталося? На тобі лиця немає.
Вона не могла дихати. Батько… він…
— Мені треба на повітря, — задихаючись, вона прожогом кинулася геть від магазину.
Опинившись біля машини, вона сперлася на холодний метал капота, хапаючи ротом повітря, намагаючись стримати нудоту. Роман підбіг за мить, його обличчя було блідим від тривоги.
— Що трапилося?!
— Мій батько… — слова виривалися з горла з хрипом. — Він збрехав про борг. Він забрав твої гроші. І я знаю це.
Вона випросталася, дивлячись на чоловіка.
— Що? — обличчя Романа стало абсолютно непроникним.
— Люди кажуть, що ти заплатив чотири з половиною мільйони. Але ж борг був два з половиною!
— Банк назвав мені реальну суму, коли я прийшов закривати кредити, — спокійно сказав Роман. — Два мільйони сто тисяч. Твій батько просив чотири з половиною.
— І ти все одно йому заплатив?!
— Я погасив банківський борг. Решту віддав твоєму батькові готівкою, бо він божився, що ці гроші потрібні тобі. На одяг, на ліки, на те, щоб нормально влаштуватися. Я думав, він передасть їх тобі.
Він не передав. Жодної копійки.
Голос Аліни став порожнім.
— Він залишив їх собі. Мабуть, уже все програв. І дозволив усьому місту думати, що ти купив мене за ці шалені гроші. Дозволив їм думати, що я була… товаром такої вартості.
— Ти коштуєш набагато більше, — жорстко відрізав Роман.
— Не треба! — вона підняла руку, зупиняючи його. — Не намагайся зробити це красивим. Мій рідний батько обікрав тебе. Використав мене, щоб це зробити. А я… — її голос зірвався. — Я так втомилася бути просто валютою.
Роман зробив крок ближче, ігноруючи перехожих.
— Ти не валюта. Ніколи нею не була і не будеш. Принаймні для мене.
— Тоді хто я?
Це питання зависло між ними — величезне, болюче і, здавалося, нерозв’язне. Але перш ніж Роман встиг хоч щось відповісти, хтось позаду них тактовно кашлянув.
Вони обернулися і побачили отця Василя. Священник мав вкрай ніяковий вигляд.
— Пробачте, що втручаюся, — сказав він. — Але сьогодні ввечері в церкві будуть збори громади. Я вважаю… я думаю, що вам обом варто там бути.
— Навіщо? — сухо запитав Роман.
— Тому що є речі, які необхідно проговорити вголос. Про ваш шлюб. Про обставини. — Він подивився прямо в очі Аліні. — І тому, що ти маєш право говорити сама за себе, дитино.
Аліні хотілося послати всіх під три чорти. Сісти в машину, поїхати на їхній гірський хутір, зачинитися там і більше ніколи не спускатися до цих людей. Але вона до нестями втомилася від постійної втечі.
— Ми будемо, — раптом почула вона власний голос.
Роман різко повернув до неї голову, готовий заперечити, але вона лише ледь помітно похитала головою. Хоч би що чекало їх на тих зборах, вони зустрінуть це разом.