— Навіщо? — запитала Аліна, відчуваючи, як холодний липкий страх скручує шлунок. — Навіщо нам туди їхати?
— Тому що, якщо ми врешті-решт не з’явимося на людях, вони будуть плескати язиками ще більше, ніж зараз, — спокійно відповів Роман, наливаючи собі кави. — І ще тому, що…
Він на мить завагався, підбираючи правильні слова.
— Тому що тобі немає чого ховатися, Аліно. Ти не зробила нічого поганого. Ні в чому не завинила.
Їй до болю хотілося відмовитися. Хотілося залишитися в їхній ізольованій гірській бульбашці, куди не діставав чужий осуд і де вона почала почуватися в безпеці. Але Роман мав рацію. Вона не могла ховатися на хуторі все життя.
Тож вона одягла одну з тих нових речей, які він привіз їй з райцентру кілька днів тому. Це була проста, але елегантна темно-синя сукня, яка ідеально їй пасувала. Вони сіли в пікап і спустилися гірським серпантином до Ялинівки.
Погляди почали обпікати її ще до того, як Роман припаркував авто біля церкви. Аліна відчувала їх як фізичні удари. Шепіт за спиною. Показові, багатозначні переглядання. Те, як миттєво обривалися розмови на ґанку храму, щойно вони проходили повз. Якась старша жінка в квітчастій хустці показово відвернулася. Брати Мельники, що стояли біля паркану, дозволили собі сальний жарт, аж поки їхня матір не дала одному з них потиличника.
У самій церкві люди інстинктивно відсувалися від них. Їхня лава залишилася показово порожньою, за винятком їх двох.
Отець Василь того дня читав проповідь про спокуту, гріх та прощення. Але його очі раз у раз ковзали до Аліни, ніби саме вона була тією грішницею, яка найбільше потребувала порятунку. Вона сиділа, ідеально випроставши спину і дивлячись прямо перед собою. Роман височів поруч — мовчазний, непохитний і надійний, як карпатська скеля.
Після служби, коли люди традиційно зібралися на подвір’ї церкви, щоб обмінятися новинами, Аліна спробувала якомога швидше прослизнути до машини. Але шлях їй перегородила Маргарита Левченко.
— О, кого я бачу. Пані Гайдай. Як вам подобається ваше нове… облаштування в житті?
Аліна завмерла. Маргарита була дружиною місцевого агробарона — жінкою, яка жодного дня в житті не працювала, але мала експертну думку щодо рішень кожного мешканця Ялинівки. Її дороге пальто і фальшива усмішка різко контрастували з отрутою в очах.
— Дякую, усе добре, — стримано відповіла Аліна.
— Ще б пак, я впевнена, що добре. Це, мабуть, дуже зручно — вирішити всі свої проблеми однією фінансовою транзакцією.
Усмішка Маргарити стала ще ширшою, але від неї віяло льодом.
— Скажіть мені люба, а вас саму це зовсім не бентежить? Те, що вас купили… ну, як племінну кобилу на ярмарку?
Ці слова були створені для того, щоб різати по живому. І вони влучили в ціль. Аліна відчула, як до горла підкочує гаряча, пекуча хвиля гніву.
— Мої проблеми не вирішилися, — тихо, але чітко промовила вона. — Вони просто змінилися на інші. Але зараз я принаймні заробляю на свій хліб чесною працею, а не дивлюся, як батько спускає все до останньої копійки в карти.
— Як благородно, — пирхнула Маргарита. — А Роман? Він, мабуть, неймовірно задоволений своєю покупкою.
— Досить.
Голос Романа розрізав напругу, мов лезо гострого ножа. Він несподівано виріс за спиною Аліни, його обличчя було темним від ледь стримуваної люті.
— Ми їдемо.
— О, невже я вас образила? — очі Маргарити зловтішно блиснули. — Я лише озвучую те, про що гуде все місто. Батько продав дівчисько, а ти заплатив ціну. Це не шлюб, Романе. Це комерція.
— Ви не знаєте, про що говорите, — процідив Роман.
— Хіба? Усі знають, що ти відвалив два з половиною мільйони. Це не схоже на звичайне погашення боргу.
— Це було саме погашення боргу банку, — різко перебив Роман. — Ні більше, ні менше. А шлюб — це був особистий вибір Аліни.
Маргарита дзвінко, театрально розреготалася.
— Її вибір? Це ти так заспокоюєш себе ночами?
Руки Аліни стиснулися в кулаки. Її хотілося кричати. Хотілося зірватися, наговорити цій жінці найгірших слів, зірвати цю самовдоволену маску з її обличчя. Але що б це змінило? Ці люди вже винесли їй вирок і призначили роль.
— Ми їдемо, — тихо сказала Аліна, торкнувшись ліктя чоловіка.
Вони йшли до пікапа в повній тиші, ігноруючи перешіптування, що липнули до них, мов настирливі мухи. Роман допоміг їй сісти в салон, його щелепи були міцно стиснуті від гніву.
Дорога додому минула в гнітючий напрузі. Аліна дивилася на сірий асфальт, відчуваючи, як приниження розтікається по венах гірким осадом. Вона знала, що містечко буде її судити. Вона просто не очікувала, що це буде настільки боляче.
— Вибач мені, — раптом глухо промовив Роман, не відриваючи погляду від дороги.
— За що? Це ж не ти казав ті жахливі речі.
— За те, що поставив тебе в ситуацію, де вони взагалі можуть це казати.
— Ти не ставив мене в цю ситуацію. Це зробив мій батько.
Роман помовчав кілька хвилин.
— Ми можемо більше туди не повертатися. У місто, маю на увазі. Я можу замовляти все необхідне через інтернет або забирати посилки сам.
— І дати їм зрозуміти, що вони перемогли? Що вони загнали мене в будку, де я буду ховатися від сорому? — Аліна енергійно похитала головою. — Ні. Я не принесу їм такого задоволення.
Щось дуже схоже на гордість промайнуло на суворому обличчі Романа.
— Добре. Як скажеш.
Але шкоди вже було завдано. Тієї ночі Аліна лежала у своїй кімнаті, зачинивши двері на засувку, і вперше від дня весілля беззвучно плакала в подушку. Вона плакала не від страху і не від горя, а від розчавлення. Від усвідомлення того, що її звели до рівня звичайної транзакції. До чека з оплатою. До вирішеної проблеми.
Вона чула, як Роман ходить у вітальні. Чула, як його важкі кроки наблизилися до її кімнати і завмерли. Він не постукав. Не сказав жодного слова. Він просто стояв там, по той бік тонких дерев’яних дверей, дуже довго, перш ніж кроки віддалилися назад.
Наступного ранку, вийшовши на кухню, вона знайшла на столі велике горнятко свіжозвареної кави, яка ще парувала. Романа в хаті не було — він пішов працювати до сходу сонця. Це був маленький, майже непомітний жест. Дрібниця, яка без слів казала: “Я знаю, що тобі боляче. Я не знаю, як це виправити, але я поруч”.
Цього було недостатньо, щоб вилікувати її рани, але це було бодай щось. Тож вона випила каву, одягла робочі джинси і пішла на вулицю. Хутір вимагав роботи.