Весна в Карпати приходила повільно, з неохотою віддаючи свої права. Сніг танув шматками, оголюючи торішню пожухлу траву та вогку чорну землю. Гірський струмок за хатою перетворився на бурхливий потік, що ревів день і ніч. Дорога через перевал нарешті відкрилася, але Ялинівка та її мешканці більше не здавалися Аліні загрозою. Вона витримала їхній суд і не зламалася.
Наступного ранку після того, як вона перестала замикати двері, Аліна вийшла на кухню і побачила, що Роман уже там. Він стояв біля вікна з горнятком кави, вдивляючись у ранковий туман. Вони рухалися на одній кухні звичним, відпрацьованим танцем: вона дістала яйця, він подав сковорідку. Здавалося, вони робили це роками, а не кілька місяців.
— Нам треба поговорити про твого батька, — сказав Роман, коли вони сіли снідати.
Усередині Аліни все стислося.
— Про що саме?
— Він обікрав мене. Це не дрібниця.
— Я знаю, і мені дуже шкода.
— Не вибачайся за нього, — голос Романа був твердим, але без злості. — Його вчинки — це не твоя відповідальність. Але ми мусимо вирішити, як бути далі.
— Що ми можемо зробити? Гроші зникли. Він, мабуть, уже давно спустив їх на карти й горілку.
— Справа не в грошах, — Роман відклав виделку. — Справа в тому, що він використав тебе. Використав нас обох. І він має зрозуміти, що за це будуть наслідки. Люди такого штибу завжди повертаються, Аліно. Коли в нього знову закінчаться гроші, він прийде сюди.
Вона знала, що чоловік має рацію. Батько завжди повертався з порожніми кишенями й повним мішком фальшивих обіцянок.
— Добре, — тихо погодилася вона. — Якщо він з’явиться, ми поговоримо з ним. Разом.
Того ж дня після обіду вони поїхали верхи на північне пасовище — перевіряти, чи не пошкодив сніг огорожу. Це була важка робота для двох: один мав рівно тримати важкий дерев’яний стовпчик, а інший — забивати його в землю. Сонце пригрівало, Аліна скинула куртку, залишаючись у цупкій фланелевій сорочці. Вона зловила себе на тому, що відверто милується Романом. Тим, як напружувалися м’язи під його одягом, його спокійною впевненістю, дрібними крапельками поту на його скронях.
— Ти витріщаєшся, — сказав він, не відриваючись від роботи.
— Хіба?
— Еге ж. — Тепер він подивився на неї, і в його темних очах з’явилося щось таке, від чого її пульс різко пришвидшився. — Є якась причина?
Аліна відчула, як горять щоки.
— Просто думаю… про те, наскільки все це відрізняється від моїх очікувань.
— І як саме?
Вона сперлася на стовпчик, переводячи подих.
— Коли я підписувала ті папери, я думала, що змінюю одну в’язницю на іншу. З батькової клітки у твою. Але тут не відчувається в’язниці.
— А що відчувається?
— Я ще не знаю, як це назвати. Але точно не неволя.
Роман замовк, поклавши молоток на землю.
— Я радий, — нарешті промовив він. — Бо я ніколи не хотів бути твоїм тюремником.
— А ким ти хотів бути?
Він подивився на неї так прямо і відверто, що в неї перехопило подих.
— Партнером. Людиною, з якою можна розділити і важку роботу, і гірську тишу. А якщо пощастить — то й щось більше. Але я не хотів нічого форсувати. Не хотів, щоб ти відчувала себе зобов’язаною.
— А зараз?
— А зараз я все ще чекаю, щоб зрозуміти, чого хочеш ти.
Вони дивилися одне на одного, і Аліна відчувала, як невидима нитка між ними натягується, гуде від напруги. Їй було б так легко зробити один крок. Скоротити відстань. Дізнатися, які його губи на смак, якщо це не той сухий весільний поцілунок у лоб. Але вона все ще боялася, що це лише вдячність, замаскована під почуття. Вона опустила очі першою.
Поворотний момент настав за кілька днів.
Одного вечора племінна кобила почала неспокійно бити копитом у стайні. Роман одразу зрозумів, що до чого.
— Зарано, — стурбовано кинув він, скидаючи куртку і закочуючи рукави сорочки. — Мінімум на три тижні.
Аліна залишилася з ним. Вони провели в стайні довгу, виснажливу ніч. Вона носила гарячу воду, свіжі рушники, тримала ліхтарі, поки Роман, брудний, втомлений, але неймовірно ніжний, допомагав лошаткові з’явитися на світ. Коли все нарешті закінчилося, і маленьке, мокре від слизу лоша незграбно завовтузилося на свіжій соломі, Роман знесилено опустився на підлогу.
— З нею все буде добре? — пошепки запитала Аліна.
— Думаю, так. Дихає чисто. Завтра подивимося. — Він витер скривавлені руки об ганчірку. Його волосся прилипло до лоба, обличчя змарніло, але в цю мить він здався їй найріднішою людиною у світі.
— Ти чудово впорався, — сказала вона.
— Ми впоралися. Я б сам не витягнув.
Він підвівся, важко дихаючи.
— Дякую, — сказав він. — За те, що залишилася і допомогла.
— Хіба не це роблять партнери? Допомагають одне одному?
Роман завмер.
— То ми тепер партнери?
Її серце забилося як божевільне. Ось він, цей момент. Вона могла відступити в безпечну невизначеність. Або зробити крок уперед.
— Думаю, ми могли б ними стати, — обережно промовила Аліна, — якби обоє цього хотіли.
— Я хочу. — У його голосі не було жодних вагань. — Я хотів цього з того самого дня, як ти поставила на місце пів міста в тій церкві. Може, й раніше. Але я знаю, що ти мене не обирала. І я сподівався, що колись ти все ж… обереш. Не з відчаю. А тому, що сама цього захочеш.
У неї защипало в очах.
— Я боюся, Романе.
— Чого? Що це по-справжньому?
— Що мені стане не байдуже, а потім я тебе втрачу. Я втратила всіх, кого любила.
— Ти не втратиш мене. — Він зробив крок, і його великі, пошрамовані руки обережно лягли їй на талію. — Я нікуди не збираюся. І ти теж, хіба що сама захочеш піти.
Вона підвела голову, дивлячись у його темні очі, повні неймовірної, безумовної відданості.
— Я не хочу йти. — Вона стала на навшпиньки.
Це не було схоже на кіно. Вони пахли кіньми, пот і кров’ю. Але коли їхні губи нарешті зустрілися, світ навколо перестав існувати. Його губи були теплими, трохи обвітреними, і на смак нагадували каву та весняний ліс. На якусь мить Роман заціпенів, ніби не міг повірити, що це відбувається, а потім його руки міцно притиснули її до себе, і він відповів на поцілунок так, ніби вона була киснем, а він надто довго задихався під водою.
Минуло ще два тижні. Лоша вижило і міцніло з кожним днем; вони назвали її Надією. Аліна та Роман не обговорювали свій поцілунок, не встановлювали нових правил, але стіни між ними впали. Випадкові дотики, довгі погляди за вечерею, спільний сміх — їхній дім нарешті став справжнім домом.
А потім минуле постукало у їхні ворота.
Це сталося теплого квітневого пообіддя. До двору хутора під’їхав роздовбаний “Ланос” місцевого таксиста з Ялинівки, висадив пасажира і миттєво поїхав геть. Аліна, яка саме поралася на городі, випросталася, і її серце впало кудись у шлунок.
Біля хвіртки стояв батько.
Григорій виглядав ще гірше, ніж вона пам’ятала. Схудлий, сірий, з нефокусованим поглядом і глибокими мішками під очима. Його хитало на ногах — він був п’яний, і це о третій годині дня.
— О, ось і моя донечка, — заплітаючись, промовив він, намагаючись усміхнутися. — А я тебе скрізь шукаю.
Двері будинку різко відчинилися. Роман вийшов на ґанок, його обличчя перетворилося на крижану маску.
— Забирайся з моєї землі, Григорію.
— Твоєї? Тут живе моя донька! Я маю право…
— Ти тут не маєш жодних прав, — відрізав Роман, спускаючись сходами. — Ти втратив їх тієї хвилини, коли збрехав мені в очі і вкрав мої гроші.
Обличчя Григорія вкрилося червоними плямами.
— Я нічого не крав! Це була плата за…
— Не смій! — Аліна кинулася вперед, її руки тремтіли від багаторічної, задавненої люті. — Не смій навіть закінчувати це речення!
Батько кліпнув, розгублено дивлячись на неї.
— Аліночко, доцю… мені просто треба трохи допомогти. Позич до пенсії, щоб стати на ноги. Ти ж моя донька. Ти мені винна.
— Я тобі нічого не винна. — Слова падали важко, як каміння. — Ти продав мене, щоб закрити свої карткові борги. Ти взяв у Романа гроші й приховав це. Ти дозволив усьому місту думати, що я коштую два з половиною мільйони, з яких половину ти просто поклав собі в кишеню і пропив. Це ти мені винний, батьку! Ти винний мені дитинство без криків кредиторів! Ти винний мені маму, яка могла б жити, якби ти не спустив гроші на її ліки! Ти винний мені моє життя!
Григорій знітився, його плечі опустилися.
— Я ніколи не хотів…
— Ти ніколи не хочеш! У цьому й біда. Ти не хочеш грати, не хочеш пити, не хочеш нікому шкодити. Але ти робиш це. Знову і знову. А розплачуються інші.
— Я твій батько.
— Ти чужа людина, з якою в мене випадково спільна кров. Усе.
Роман підійшов і став поруч з Аліною, мов монолітна стіна.
— Геть з нашої землі, — тихо, але небезпечно промовив він. — І якщо ти ще раз тут з’явишся, я викличу поліцію, і ми напишемо заяву про шахрайство. Повір, у мене є свідки передачі грошей. Все зрозуміло?
Батько подивився на них. Він не побачив жодної слабини, жодної шпаринки для маніпуляцій.
— Ти змінилася, — кинув він Аліні. — Ти була такою доброю дівчинкою.
— Я виросла. Тобі теж варто спробувати.
Григорій розвернувся і поплентався вниз гірською дорогою пішки. Аліна дивилася йому вслід, відчуваючи всередині лише порожнечу і неймовірне полегшення. Роман обійняв її за плечі, притягнувши до себе, і вона притулилася до його теплих грудей, закривши очі.
Тієї ночі вона так і не заснула у своєму ліжку. Посеред ночі вона вийшла на кухню і побачила там Романа. Вона мовчки підійшла, сіла йому на коліна і сховала обличчя на його плечі. Він міцно обійняв її, гладячи по спині, поки вона беззвучно плакала, оплакуючи родину, якої в неї ніколи не було.
Коли сльози висохли, вона відсторонилася і подивилася в його очі.
— Я кохаю тебе, — сказала вона. Слова здивували її саму, але вони були абсолютою правдою. — Не знаю, коли саме це сталося, але це так. Я хотіла, щоб ти знав.
Роман обережно витер великим пальцем залишки сліз з її щік.
— Я теж тебе кохаю. Вже давно. Просто чекав, поки ти наздоженеш.
Вона тихо засміялася. А потім він поцілував її. Тієї ночі вона вперше переступила поріг його кімнати, і двері за нею залишилися відчиненими.
Наступного ранку Карпати накрила густа, тепла злива. Робота на вулиці зупинилася. Вони сиділи біля вікна, слухаючи стукіт крапель по даху.
— Нам треба думати про майбутнє, — сказав Роман. — Будувати плани.
— Які саме?
— Розширювати хутір. Гуцульська порода зараз у ціні. Ми можемо побудувати більшу стайню, найняти помічників.
Аліна задумливо подивилася на нього.
— Я хочу займатися цим серйозно. Розводити коней, тренувати їх, вести документацію. Я хочу, щоб це була моя справа теж.
Роман усміхнувся, і в його очах спалахнув азарт.
— Ми так і зробимо. Гроші на старт у нас є. Ми побудуємо це разом. Справжні партнери.
— Справжні партнери, — луною відгукнулася Аліна, відчуваючи, як у грудях розливається абсолютне щастя. Уперше в житті вона не просто виживала. Вона будувала своє власне майбутнє.