Коли весняне сонце почало відчутно припікати, перетворюючи гірську багнюку на суху куряву, Роман та Аліна знову вирушили до Ялинівки. Цього разу — за будівельними матеріалами для розширення стайні та запасами на літо. Містечко жило своїм звичним життям: фермери торгували городиною на площі, жінки неквапливо ходили між крамницями, а чоловіки гуртувалися біля місцевої кав’ярні, обмінюючись новинами.
Аліна відчувала знайоме поколювання чужих поглядів, коли вони паркували пікап, але цього разу вона навіть не подумала опустити голову.
— Я піду на будівельний склад, домовлюся за дошки та цемент, — сказав Роман, дістаючи гаманець. — А ти візьми те, що треба для дому. Зустрінемося тут за годину?
Він на мить завагався, ніби не хотів відпускати її саму в цей вулик пліток. Аліна м’яко торкнулася його ліктя:
— Усе буде добре. Зі мною нічого не станеться.
— Я в цьому навіть не сумніваюся.
Він поцілував її — просто там, посеред головної вулиці, на очах у десятків перехожих, — і впевненим кроком попрямував до складів.
Аліна зайшла до великого маркету пані Олени, тримаючи в руках список покупок. Власниця магазину підвела очі від касового апарату, і її обличчя залишилося непроникним.
— Пані Гайдай. Чим можу допомогти?
Те, що її назвали на прізвище чоловіка, відчувалося як маленький, але реальний прогрес. Аліна простягнула список.
— Ось ці товари, будь ласка. А ще я хотіла б подивитися ваші тканини. Мені потрібен хороший цупкий льон.
— Для чого? — здивувалася пані Олена.
— На нові фіранки. Старі на хуторі вже зовсім розлізлися.
Брови жінки злегка поповзли вгору.
— Вирішили грати в господиню?
— Вирішила створювати затишок у власному домі, — спокійно відповіла Аліна.
Щось невловне змінилося в погляді власниці маркету. Це ще не була привітність, але ворожість кудись зникла.
— Там є непоганий бежевий льон. Добре переться і не вигорає на сонці. Подивіться.
Аліна саме розглядала важкий сувій тканини, коли почула за спиною до болю знайомий, манірний голос.
— Ой, лишенько. Які ми тепер хазяйновиті.
Її не треба було обертатися, щоб зрозуміти: це Маргарита Левченко. Аліна зробила глибокий вдих, вирівняла дихання і лише тоді повернулася до дружини агробарона.
— Просто роблю покупки. Як і ви.
Усмішка Маргарити була гострою, мов бритва.
— Я чула, твій татусь нещодавно заявлявся на хутір. Кажуть, влаштував там справжню виставу. Мабуть, це так принизливо — мати таку… проблемну родину.
— Родини бувають складними, — рівно відповіла Аліна. — Я впевнена, ви це чудово розумієте.
— О, звісно. Але, бачиш, моя родина принаймні не продавала мене за карткові борги.
Ці слова мали б убити її на місці. Рік тому так би й сталося. Але за ці місяці Аліна засвоїла один важливий урок: чужа жовч не робить тебе слабшою, якщо ти сама цього не дозволиш.
— Ні, — тихо, але чітко промовила вона. — Ваша родина просто видала вас заміж за найбагатшого чоловіка в районі, навіть не спитавши, чи ви його кохаєте. Але я принаймні чесна щодо того, як опинилася в шлюбі. А ви?
Обличчя Маргарити вкрилося червоними плямами.
— Як ти смієш?!
— Смію, бо мені більше нічого втрачати, — Аліна зробила крок уперед, змусивши Маргариту інстинктивно відсахнутися. — Ви можете судити мене скільки завгодно. Можете шепотітися поза спиною і бризкати отрутою. Але наприкінці дня я повертаюся в дім до чоловіка, який мене поважає. Який бачить у мені партнера, а не красивий додаток до свого статусу. Чи можете ви сказати те саме про свого чоловіка? Чи саме тому ви така озлоблена? Бо розумієте, що ваші гроші не купили вам і половини того щастя, яке маю я?
Маргарита хапала ротом повітря, мов риба, викинута на берег. Перш ніж вона встигла вичавити з себе хоч слово, з-за прилавка пролунав голос пані Олени:
— Пані Гайдай, ваше замовлення зібрано.
Аліна відвернулася, залишивши Маргариту кипіти від люті посеред торгового залу. Її руки трохи тремтіли, коли вона розраховувалася на касі.
— Льон теж беремо! Десять метрів, — додала вона, намагаючись зберегти спокійний тон.
Пані Олена мовчки відміряла і відрізала тканину. Але коли вона передавала важкий пакунок Аліні, то нахилилася ближче і тихо сказала:
— Це давно треба було комусь озвучити. Я сама думала про це роками.
Аліна здивовано кліпнула.
— Маргарита Левченко отруїла життя не одній жінці в цьому місті, — продовжила пані Олена пошепки. — Завжди всіх судить, завжди виставляє себе святою. Нарешті хтось поставив її на місце.
— Я, мабуть, щойно нажила собі величезних проблем.
— Може й так. А може, ти щойно показала іншим, що її не обов’язково боятися.
Завантажуючи покупки в пікап, Аліна все ще відчувала шалене серцебиття. Вона щойно оголосила війну найвпливовішій пліткарці району. Але водночас вона відстояла свої кордони. І це відчуття було п’янким.
— Виглядаєш так, ніби щойно вийшла з рингу, — сказав Роман, підходячи з мішками цементу на плечах.
— Невелика словесна перепалка.
— З ким?
— З Маргаритою Левченко.
Щелепи Романа стиснулися.
— Що вона сказала?
— Те, що й завжди. Але я відповіла. Напевно, наговорила зайвого.
— Чудово. — Роман закинув цемент у кузов. — Вона давно на це напрошувалася. Я пишаюся тобою.
— Навіть якщо це принесе нам проблеми?
— Особливо тоді. Бути добрим і мовчазним легко, коли це нічого не коштує. А от захищати себе, знаючи про наслідки, — для цього потрібна справжня сміливість.
Вони вже збиралися сідати в машину, коли до них підбіг захеканий Тарас Коваль.
— Аліно! Романе! Зачекайте! — хлопець ледве переводив подих. — Я маю вам дещо розповісти. Завтра ввечері в церкві знову збирають громаду.
— І що з того? — нахмурився Роман.
— Маргарита рве і мече. Вона скликала жіночий комітет і місцевих депутатів. Каже, що Аліна її публічно принизила, що вона “втратила береги” і руйнує традиційні цінності нашого містечка. Вона підбурює людей, переконує всіх, що Аліна вчить жінок не поважати своїх чоловіків. Це звучить як маячня, але…
— Але люди її слухають, — закінчила Аліна. Усередині все похололо.
— Я не знаю, чого саме вони будуть вимагати, але готується справжнє судилище. Ви мали про це знати.
— Дякую, Тарасе, — Роман потис хлопцеві руку. — Ми в боргу не залишимося.
Дорога на хутір минула в тривожному мовчанні. Аліна прокручувала в голові всі можливі сценарії. Що вони зроблять? Змусять її публічно вибачатися? Оголосять їм бойкот? Вона сказала Маргариті чисту правду, але правда рідко має значення, коли проти тебе виступають гроші та вплив.
Після вечері, коли вони сиділи біля каміна, Роман довго дивився на вогонь, перш ніж порушити тишу.
— Ми можемо поїхати.
Аліна завмерла з горнятком чаю в руках.
— Куди?
— Куди завгодно. Продати хутір, забрати коней і переїхати в іншу область. Почати все з чистого аркуша там, де ніхто не знає нашої історії.
— Це ти так хочеш?
— Я хочу, щоб ти була в безпеці. І щоб ти була щасливою. Якщо залишатися тут означає постійно воювати і терпіти осуд…
— Але ми змінюємо ситуацію, Романе. Люди починають дивитися на нас інакше. Якщо ми зараз втечемо, ми перекреслимо все, чого досягли.
— А якщо завтра все вийде з-під контролю?
— Значить, ми приймемо цей бій. Разом. — Вона відставила горнятко і взяла його за руки. — Я більше не тікаю. Ні від свого минулого, ні від цих людей. Я закінчила боятися.
Він притягнув її до себе, міцно обіймаючи.
— Ти найсміливіша жінка, яку я знаю. Або найвпертіша.
— Одне іншому не заважає.
Наступного вечора церква знову була переповнена. Здавалося, навіть повітря всередині іскрило від напруги. Аліна одягла свою найкращу сукню — просту, але ідеально скроєну. Роман був у свіжій сорочці. Це була їхня броня перед битвою.
Коли вони увійшли, всі розмови миттєво стихли. Отець Василь стояв біля вівтаря і виглядав так, ніби волів би опинитися деінде. Поруч із ним вишикувалася Маргарита та ще кілька поважних жінок з її свити.
— Дякую, що прийшли, — напружено почав священник. — Нас зібрали тут, щоб обговорити поведінку, яка нібито вносить розбрат у нашу громаду…
— Давайте без прелюдій! — голосно сказала Маргарита, виходячи наперед. — Я скажу прямо. Вчора в магазині ця молода особа наговорила мені речей, які не лізуть у жодні ворота. Вона заявила, що я нещаслива у шлюбі, і поставила під сумнів святість сімейних традицій нашого міста!
По залу пробіг схвильований шепіт.
— Це правда, Аліно? — тихо запитав отець Василь.
Аліна підвелася. Вона відчувала тепло Романового плеча поруч, і це додавало їй сил.
— Правда те, що ми розмовляли. А щодо моїх слів… Я лише сказала, що багато шлюбів тут побудовані на розрахунку, а не на почуттях. І якщо говорити правду — це неповага до традицій, то так, я винна.
— Ви чуєте?! — Маргарита переможно обвела поглядом натовп. — Вона сама в цьому зізнається! Вона знецінює поняття обов’язку! Вона вчить інших жінок бунтувати проти своїх чоловіків!
— Я вчу жінок бути чесними щодо свого життя! — перебила її Аліна.
— Твоя чесність — це ганьба!
— Чому?! Чому мовчати і терпіти — це благородно, а говорити вголос про свої проблеми — це ганьба? — голос Аліни забринів від стримуваних емоцій. — Моя мати жила за вашими стандартами, пані Маргарито. Вона мовчала, коли батько виносив з хати останнє. Вона покірно терпіла й ніколи не скаржилася. І це звело її в могилу! Тож вибачте, якщо я не бажаю бути такою ж “правильною”!
Маргарита почервоніла.
— Твої сімейні трагедії не дають тобі права плювати на суспільну мораль! Тобі взагалі тут не місце!
Зал завмер. Це був прямий заклик до вигнання. Аліна відчула, як до горла підкочує клубок. Невже це все? Невже вони зараз просто проголосують і змусять їх поїхати?
І тут з останніх рядів пролунав спокійний, розмірений голос.
— Можливо, ми ставимо не ті запитання.
Усі обернулися. Це була пані Олена з маркету. Її руки були спокійно складені на грудях.
— Про що ви, пані Олено? — розгубився священник.
— Про те, що ми тут пів вечора розпинаємо Аліну за те, що вона посміла захищатися. Але ніхто не питає, як ми самі з нею поводилися. — Олена суворо обвела поглядом людей. — Ця дівчина опинилася в жахливій ситуації. Роман врятував її. А що зробили ми? Допомогли їй? Підтримали? Ні. Ми обмивали їй кістки і раділи чужій біді. Ми настільки зациклилися на своїй “моралі”, що забули про звичайну людяність.
— Вона сама напросилася своєю зухвалістю! — вигукнула чиясь кума з першого ряду.
— Її зухвалість мені допомогла, — несподівано пролунав тонкий, тремтячий дівочий голос.
З натовпу піднялася Софія Мельник — зовсім юна дівчина, яка вийшла заміж за старшого з братів Мельників два роки тому. Вона нервово м’яла в руках хустинку.
— Я… я перепрошую. Але коли Аліна минулого разу говорила тут про виживання і про те, що вона знайшла гідність… мені стало легше. Мій шлюб… він зовсім не такий, як я мріяла. Мені було так самотньо і страшно. Але почути, що хтось не боїться говорити правду… це дало мені надію. Тому, якщо ми голосуємо, чи є Аліні місце серед нас, я голосую “так”.