Роман рвучко підвівся, його обличчя вмить стало схожим на висічений з граніту моноліт.
— Де поліція? Де Назар Богданович? — різко запитав він.
— Дільничний сказав, що без письмової заяви від потерпілої він не має права виламувати двері, — Тарас у відчаї стиснув кулаки. — Ви ж знаєте наші закони. “Сімейний конфлікт”. А Іван нікого на поріг не пускає. Але ми всі знаємо, який Мельник, коли вип’є. Це лише питання часу, коли він її покалічить.
Аліна відчула, як по венах розливається крижаний холод. Софія постраждала через неї. Через те, що наважилася проявити доброту і стати на її захист.
— Ми їдемо туди, — сказала Аліна, рушаючи до пікапа.
— Тобі краще залишитися, — Роман схопив ключі від машини. — Це може бути небезпечно. Невідомо, в якому він стані.
— Я не залишуся. Ця дівчина заступилася за мене, коли всі мовчали. Я не кину її в біді.
Роман пильно подивився на дружину, побачив у її очах непохитну рішучість і коротко кивнув. Тарас застрибнув у свій старий “Фольксваген”, і вони двома машинами помчали до обійстя Мельників.
Будинок Івана стояв на околиці Ялинівки. Подвір’я виглядало занедбаним: похилений паркан, іржаві деталі від трактора в траві, неприбране сміття. У вікні блимало тьмяне світло, і навіть знадвору було чути грубу, п’яну лайку та приглушений жіночий плач.
Роман вийшов з машини і впевненим кроком попрямував до вхідних дверей. Аліна йшла слідом, відчуваючи, як серце гупає об ребра. Роман сильно, владно постукав. Голоси всередині миттєво стихли. Почулися важкі кроки, клацнув замок, і двері відчинилися.
На порозі стояв Іван Мельник — кремезний, набряклий від алкоголю чоловік із налитими кров’ю очима. Від нього тхнуло дешевою горілкою та агресією.
— Чого треба? — гаркнув він.
— Ми хочемо побачити Софію, — спокійно, але твердо сказав Роман. — Переконатися, що з нею все гаразд.
— З нею все чудово. І це не ваше діло. Забирайтеся з мого подвір’я.
Іван спробував зачинити двері, але Роман миттєво підставив ногу в масивному робочому черевику, блокуючи рух.
— Ми не підемо, поки не побачимо її.
Обличчя Мельника потемніло від люті.
— Ти що, борзий такий? Прийшов у мій дім свої порядки наводити? — Іван раптом замахнувся кулаком, цілячись Роману в обличчя.
Але Роман був швидшим і набагато тверезішим. Він легко ухилився від удару і коротким, жорстким хуком зліва збив Івана з ніг. Мельник важко гепнувся на дерев’яну підлогу коридору, збиваючи вішалку з одягом.
Не гаючи ні секунди, Аліна прослизнула повз них углиб будинку.
— Софіє! — погукала вона.
Дівчина сиділа, забившись у куток на кухні. Її обличчя було заплаканим, на вилиці вже наливався багряний синець, а руки дрібно тремтіли.
— Аліно… — прохлипала вона.
— Ходімо зі мною. Швидко. Тобі не можна тут залишатися, — Аліна допомогла їй підвестися, обхопивши за плечі.
— Він мене вб’є, якщо я піду… — з жахом прошепотіла Софія.
— Не вб’є. Я тобі обіцяю.
Коли вони вийшли на ґанок, там вже блимали сині проблискові маячки. Тарас не просто приїхав з ними — дорогою він встиг зателефонувати начальнику місцевої поліції. Назар Богданович, високий чоловік у формі, якраз виходив з патрульного авто, тримаючи руку на кобурі. Іван Мельник, тримаючись за забиту щелепу, вискочив на поріг.
— Вони ввірвалися в мій дім! — заволав Іван, тицяючи пальцем на Романа. — Напали на мене! Пакуйте їх!
Назар Богданович перевів суворий погляд на Софію, яка тулилася до Аліни.
— Софіє, це правда? Тебе утримували тут силою?
Дівчина задихалася від сліз. Вона подивилася на свого чоловіка, який пропалював її поглядом, обіцяючи розправу, а потім на Аліну, яка міцно тримала її за руку.
— Він… він замкнув мене, — ледь чутно вичавила Софія. — І вдарив.
Тиша на подвір’ї стала абсолютною. Назар Богданович повернувся до Івана.
— Значить так, Мельник. Дівчина їде з ними. Якщо ти хоч на крок наблизишся до хутора Гайдаїв, я особисто запакую тебе в СІЗО за статтею про домашнє насильство та незаконне позбавлення волі. Тобі все ясно?
Іван вишкірився, як загнаний звір, але промовчав.
Тієї ночі Софія спала в старій кімнаті Аліни. Тій самій, де на дверях була міцна внутрішня засувка. Аліна допомогла їй вмитися, дала чистий одяг і заварила заспокійливий трав’яний чай.
— Ти в безпеці, — раз у раз повторювала вона, гладячи дівчину по волоссю. — Тут він тебе не дістане.
Але наслідки їхнього вчинку не забарилися.
Через три дні Роман та Аліна прокинулися від тривожного іржання. Вибігши надвір, вони побачили, що частину міцної дерев’яної огорожі північної левади було брутально спиляно бензопилою. Близько двадцяти породистих коней розбіглися гірськими схилами.
Роман стояв біля зруйнованого паркану, і його щелепи ходили ходором від люті. Це був не випадковий вандалізм. Це було пряме оголошення війни.
Їм знадобилося два дні виснажливої праці, сну під відкритим небом і десятків кілометрів верхи, щоб відшукати й повернути всіх коней додому. Коли вони, брудні й знесилені, нарешті повернулися на хутір, їх зустріла заплакана Софія.
— Він приїжджав, — ридаючи, сказала вона. — Поки вас не було. Іван. Він стояв під вікнами, кричав жахливі речі. Обіцяв, що спалить тут усе дотла, якщо я не повернуся…
Того вечора Роман дістав із сейфа свою зареєстровану мисливську рушницю. Він мовчки почистив її, перевірив набої і поклав на стіл. Аліна не сказала ні слова проти. Вона розуміла: добром це не закінчиться.
Розв’язка настала наступного дня.
Аліна поралася на кухні, коли почула рев моторів. До двору хутора на великій швидкості влетіли два старі позашляховики. З них вивалилося шестеро чоловіків. На чолі цієї зграї стояв Іван Мельник. У їхніх руках виднілися бейсбольні бити та якісь металеві труби.
— Ану виходьте! — горлав Іван. — Віддавайте мою дружину, бо ми тут зараз усе на друзки рознесемо!
Двері будинку відчинилися. На ґанок вийшов Роман. У його руках була мисливська рушниця, ствол якої дивився прямо в землю, але постава чоловіка не залишала сумнівів: він готовий її застосувати.
Аліна стала поруч із ним, тримаючи в руках важкий металевий лом. Її серце билося десь у горлі, але вона не зробила жодного кроку назад. Софія з жахом спостерігала за цим через вікно.
— Ви на приватній території, — крижаним тоном сказав Роман. — Перший, хто зробить крок до будинку, отримає заряд дробу в ноги. Я не жартую.
— Нас шестеро, а ти один! — шкірився Іван, хоча його дружки помітно занервували, побачивши зброю.
— Вісім, — пролунав голос від воріт.
На подвір’я заїхало патрульне авто поліції, а за ним — мікроавтобус пані Олени. З машин вийшли Назар Богданович, Тарас Коваль і ще кілька чоловіків з Ялинівки, озброєні мисливськими рушницями та просто міцними кийками. Громада не залишила їх напризволяще.
— Кинули арматуру на землю! — скомандував Назар Богданович, витягаючи табельну зброю. — Мельник, ти зовсім береги поплутав?! Збройний напад на чуже житло? Та я тебе зараз усіх разом запакую на десять років!
Іван розгублено озирнувся. Його “дружки” вже потихеньку задкували до машин, кидаючи труби в траву. Ніхто з них не хотів сісти за ґрати через чужі сімейні розбірки. Мельник люто сплюнув на землю.
— Це ще не кінець, Гайдай. Вона моя дружина!
— Вона вільна людина, негіднику, — кинула Аліна. — І вона більше ніколи до тебе не повернеться.
Коли позашляховики нападників зникли за перевалом, Назар Богданович підійшов до Романа. Обличчя поліцейського було похмурим.
— Сьогодні ми встигли. Але так не може тривати вічно. Ви не можете жити в облозі. Софія мусить ухвалити рішення: або вона пише офіційну заяву, і ми починаємо кримінальне провадження, або їй треба їхати з області туди, де він її не знайде.
Увечері Аліна сіла поруч із Софією на диван. Дівчина довго мовчала, кутаючись у плед.
— Я не хочу тікати, — нарешті тихо, але впевнено сказала Софія. — Я все життя чогось боялася. Я напишу заяву. Хай буде суд. Я хочу, щоб він відповів за все.