Маргарита побіліла від обурення.
— Це якийсь абсурд! Ми не можемо дозволити емоціям руйнувати підвалини…
— Підвалини чого? — голос Романа пролунав як грім, перекриваючи шум у церкві.
Він підвівся. Роман рідко виступав на публіці, але коли він говорив, люди інстинктивно замовкали.
— Підвалини, які змушують жінку бути вдячною за крихти? Які вимагають від неї мовчати, навіть коли їй ламають життя? Це не підвалини. Це кайдани.
— Романе, це жіночі справи, — спробував втрутитися хтось із чоловіків.
— Це справа будь-кого, хто має хоч краплю совісті! — різко відрубав Роман. — Моя дружина захистила себе. Вона сказала правду, від якої вам усім стало незручно. І замість того, щоб задуматися над власним життям, ви намагаєтеся зацькувати її. Якщо це і є ваша громада — громада, побудована на страху і заздрості, — то нам із вами не по дорозі.
Він узяв Аліну за руку.
— Ходімо.
— Якщо ви зараз вийдете, ви доведете, що не поважаєте наші цінності! — істерично крикнула Маргарита.
Роман зупинився на порозі і кинув через плече:
— Я поважаю людей, Маргарито. А не порожні слова, якими ви прикриваєте свою злість.
Вони вийшли в прохолодну гірську ніч. Аліна глибоко вдихнула свіже повітря, намагаючись заспокоїти серце. Раптом позаду почулися кроки. За ними вийшла пані Олена. Потім Тарас Коваль. Потім Софія Мельник, незважаючи на злісні погляди свого чоловіка, і ще з десяток людей. Не все місто. Навіть не половина. Але їх було достатньо, щоб зрозуміти: стіна ізоляції впала.
— Ми тепер будемо білими воронами, так? — запитала Аліна по дорозі додому, прихилившись до плеча чоловіка.
— Напевно. Хтось нам цього ніколи не пробачить.
— Я зможу з цим жити.
— Я теж.
Наступного дня за сніданком Аліна була рішучою як ніколи.
— Якщо ми дійсно розширюємо бізнес і починаємо продавати породистих коней на всю країну, нам потрібна офіційна назва. Ми маємо заявити про себе так, щоб нас не могли ігнорувати.
— Що пропонуєш? “Кінний двір Гайдая”? — з усмішкою спитав Роман.
— Ні. Ми партнери. А отже, назва має бути спільною. Як щодо… “Кінний завод Ткач і Гайдай”? Моє дівоче прізвище і твоє.
Роман повільно кивнув, смакуючи слова.
— Ткач і Гайдай. Мені подобається. Звучить надійно. Це показує, що це наше спільне дітище.
Вони провели весь вечір, малюючи схеми нових стаєнь і прораховуючи бюджет. Це було так природно і так правильно — планувати своє життя, не озираючись на чужі плітки.
Але реальний світ не збирався залишати їх у спокої. Через три дні після церковних зборів на хутір знову примчав Тарас Коваль. Його кінь був у милі, а обличчя хлопця — білим від жаху.
— Романе! Аліно! — закричав він ще з двору. — Це Софія! Софія Мельник!
Аліна вибігла на ґанок, відчуваючи, як усередині все холоне.
— Що з нею?
— Її чоловік… Іван дізнався, що вона підтримала тебе в церкві. Він просто злетів з котушок. Побив її і замкнув у хаті. Моя сестра чула, як вона плаче і кричить через вікно!