Професорка повільно опустилася у своє крісло. Її долоні лягли на стіл — плоско, сильно, ніби вона намагалася втриматися на ногах під час землетрусу, який руйнував усю її картину світу. Минула ціла хвилина важкого, в’язкого мовчання.
— Я сама сказала персоналу, що це просто поведінка для самозаспокоєння, — її голос став хрипким, невпізнанним. — Я документувала це. Я підшивала це в архів. І я… я жодного разу не подивилася. По-справжньому не подивилася.
Максим відійшов до вікна.
— Ніхто з нас не дивився.
— Ти подивився, — вона розвернула крісло до нього. — Три тижні тут, і ти побачив. А я… тридцять п’ять років у науці, і я осліпла.
Максим нічого не відповів. Він надто добре знав вагу такого прозріння. Він носив свій власний тягар провини відтоді, як поїхав з Індонезії, залишивши за спиною клітки, які не зміг відкрити.
Погляд Елеонори Вікторівни ковзнув по стіні, завішаній дипломами в рамках.
— Я писала монографії. “Межі символічної репрезентації у приматів”. “Когнітивні бар’єри”. Я стояла на кафедрах перед сотнями людей і доводила, що те, що ти мені зараз показуєш, є біологічно неможливим.
— Можливо, вона не робить неможливого, — Максим ретельно підбирав слова. — Можливо, вона просто пам’ятає. І це єдиний спосіб, яким вона може про це кричати.
— Ти справді в це віриш?
— Я вірю своїм очам. Я бачу, що вона переносить одне й те саме обличчя на папір чотири місяці. І я бачу, що ніхто навіть не спробував запитати її “чому”. Ми винні їй хоча б спробу з’ясувати правду.
Тиша знову заповнила кабінет. За вікном густий карпатський туман притискався до скла, наче мокра вата.
— Богдан пішов, навіть не попрощавшись, — тихо сказала Елеонора. — Просто залишив клаптик паперу на столі в підсобці. Половина центру вважає його боягузом.
— А ви?
— А я думаю, що коли перед самим Різдвом у його дружини стався важкий інсульт, його світ просто розлетівся на друзки. Я думаю, що в такі моменти люди роблять те, що повинні, аби вижити.
— Хтось має йому сказати.
— Він не бере слухавку. Я дзвонила тричі в січні, двічі в лютому. Абонент поза зоною.
— Тоді хтось має поїхати до нього, — Максим подивився їй просто в очі. — Я знайду його. Якщо ви прикриєте мою зміну.
Вона довго вивчала його погляд, шукаючи сумніви. Не знайшла і коротко кивнула.
Максим знайшов Оксану у ветеринарному блоці. Вона якраз проводила інвентаризацію медикаментів.
— Мені потрібна адреса Богдана Петровича, — сказав він просто з порога.
Її ручка завмерла над журналом.
— Навіщо?
— Тому що Ася малює його обличчя щодня. І він має про це знати.
Оксана важко зітхнула і відклала планшет.
— Він не захоче тебе бачити.
— Можливо. Але мені потрібна адреса.
Вона витягла з шухляди старий записник.
— Село Старий Діл. Високогір’я, кілометрів сто звідси. Це години три-чотири їзди крутими перевалами. — Вона вирвала аркушик, швидко написала координати і простягнула Максиму. Її голос раптом здригнувся. — Він ночував тут щоночі перші два роки її життя. Спав на старій розкладачці біля вольєра. Годував з піпетки кожні дві години, коли вона була зовсім крихітною… Ця тварина вважає його своїм батьком.
Максим сховав папірець у кишеню куртки.
— Чому ви всі мовчали про це?
Оксана нарешті підвела очі. У них стояли сльози.
— Тому що нам усім так легше. Легше забути, ніж визнати, що ми її зрадили.
Перед від’їздом Максим зібрав усі ключові малюнки в щільну картонну теку. Він вийшов на вулицю і попрямував до вольєра Асі.
Територія центру занурилася в нічний сон. Макаки збилися в купу, гріючи одна одну, звідти долинали лише тихі сонне сопіння.
Ася не спала. Вона сиділа у своєму кутку. Олівця не було — в темряві вона не могла малювати. Але зайчиха, як завжди, була притиснута до грудей.
Максим опустився на коліна біля холодної сітки.
— Я не знаю, чи з цього щось вийде, — сказав він пошепки у темряву. — Але я спробую. Я обіцяю.
Вона не підняла голови. Лише міцніше стиснула іграшку.
Максим пішов до свого старого позашляховика. Туман став настільки густим, що світло фар ледь пробивало перед собою кілька метрів білої стіни. Двигун натужно заревів, розриваючи гірську тишу. Попереду були три години важкої дороги серпантинами. Три години, щоб знайти чоловіка, який зробив усе, щоб його ніколи не знайшли.