Дорога зайняла майже чотири години. Гірський серпантин петляв, піднімаючись усе вище і вище, туди, де сніг на узбіччях лежав навіть у квітні. Максим зупинився лише раз, на самотній заправці перед перевалом, щоб залити повний бак і купити кави. Вона виявилася гіркою і перепаленою, але він усе одно випив її до дна, намагаючись прогнати втому.
Туман висів низько, чіпляючись за верхівки смерек, наче розірвана овеча вовна. Світло фар вихоплювало з темряви лише кілька метрів мокрого асфальту, який згодом змінився на розбиту ґрунтовку.
Ведучи машину крізь цей морок, Максим не міг перестати думати про тих тварин, яких він намагався врятувати востаннє. Той вологий, задушливий склад в Індонезії. Клітки, складені одна на одну аж до самої стелі. Макаки, гібони, лорі — сотні очей, що дивилися на нього крізь іржаву сітку. Дванадцятьох вони витягли. Сорок три залишилися там.
Він роками переконував себе, що це не його провина. Операція зірвалася. Місцева поліція отримала хабар. Він зробив усе, що міг. Але ночами, коли сон не йшов, він знову бачив ті обличчя. Ті, повз які він пройшов. Ті, яких не зміг винести на власних руках.
Після того він відмовився від фотографії і втік у гори, сховавшись від світу, де ніхто його не знав. Але ось він тут. Їде чотири години крізь нічний карпатський перевал заради однієї маленької макаки. Можливо, це був останній шанс на порятунок, який у нього залишився. Його власний порятунок.
Координати привели його до села Старий Діл. Це була радше купка хат, розкиданих по схилу гори. Потрібний будинок стояв на самому краю, обдуваний усіма вітрами. Зчорніле від часу дерево, похилений паркан. Біля двору стояв старенький, покритий іржею по колу “універсал”.
Максим заглушив двигун. Тиша вдарила по вухах, перериваючись лише гулом гірського вітру.
Він підійшов до хвіртки, постукав. Почекав. Тиша. Постукав сильніше у двері ґанку. Нічого.
Максим зійшов із дерев’яних східців і обійшов хату збоку. Суха минулорічна трава хрустіла під його черевиками. Крізь бокове вікно він побачив кімнату, а в ній… лікарняне ліжко.
Він завмер. Його подих залишив каламутну пляму на холодному склі. На ліжку лежала жінка — худа, бліда, абсолютно нерухома. Поруч височіла металева стійка з крапельницею та стіл, заставлений коробками з ліками. Реальність того, що він зараз бачив, осіла в його грудях важким каменем. Пані Марія. Домашній хоспіс.
— Шукаєш Богдана? — пролунав скрипучий голос у нього за спиною.
Максим різко обернувся. Біля межі ділянки стояла літня жінка в теплій хустці і старій стьобаній куртці. У руках вона тримала сапу.
— Так, доброго ранку, — тихо відповів він.
— Він поїхав у райцентр, до аптеки і за хлібом. Скоро має бути.
Сусідка примружила вицвілі очі, уважно роздивляючись Максима, його куртку з логотипом “Смерекової гавані”, а потім перевела погляд на його позашляховик.
— Ти з того… звіринця приїхав?
— З реабілітаційного центру. Так.
— Ох, лишенько, — вона скрушно похитала головою. — Він іноді говорить про те місце. Ночами. Вийде на ґанок, курить і сам до себе говорить, думає, що ніхто не чує… Але я чую.
Жінка відвернулася до своїх грядок. Максим сів на дерев’яні східці ґанку і став чекати.
Минула година. Туман почав розсіюватися, пропускаючи бліді промені вранішнього сонця. З-за повороту виринув знайомий старий “універсал”. Машина під’їхала до двору, двигун чхнув і затих.
З авто вийшов Богдан Петрович. У кожній руці він тримав по пакету з продуктами та ліками. Він був значно худішим, ніж на фотографії в базі даних. Змарнілий, посивілий, з глибокими тінями під очима. Його плечі були опущені, наче він ніс на собі вагу, яку неможливо було скинути.
Він побачив Максима на своєму ґанку і завмер.
— Ви з центру, — це було не запитання, а констатація факту. Глуха, позбавлена емоцій.
— Так. Мене звати Максим. Я працюю на вашому місці.
Щелепа Богдана Петровича нервово сіпнулася.
— Я там більше не працюю.
— Я знаю. Але я приїхав не через роботу.
— А через що? — його очі звузилися.
— Через Асю.
Богдан Петрович здригнувся. Цей рух був ледь помітним, але Максим його побачив: плечі напружилися, пальці побіліли, вчепившись у ручки пакетів.
— Вона жива? — його голос зламався.
— Жива. Але з нею не все гаразд.
Богдан застиг на власній доріжці. Позаду чувся лише шум вітру та віддалений гавкіт сільських собак.
— Я не можу про це говорити, — хрипко видавив він із себе.
— Я їхав чотири години.
— Тоді ти дарма спалив бензин, — старий чоловік рушив до дверей, намагаючись обійти Максима.
Але Максим зробив крок убік, перегороджуючи шлях.
— Вона малює ваше обличчя. Щодня. Вже сто двадцять сім днів поспіль.
Богдан зупинився. Він не обернувся, але його спина стала наче кам’яна. Пакети затремтіли в його руках.
— У мене є фотографії, — м’яко додав Максим. — Якщо ви захочете подивитися.
Тиша розтягнулася. Вітер свистів у щілинах старого будинку. Нарешті Богдан Петрович заговорив. Його голос був тихішим за шепіт.
— Проходь.
У хаті пахло антисептиком і чимось старим, трав’яним — можливо, сушеним чебрецем чи м’ятою. Марія лежала на лікарняному ліжку посеред кімнати. Її очі були розплющені, вона повільно слідкувала за їхніми рухами, але не могла нічого сказати.