Третій день після інциденту приніс перший, але неймовірно потужний хід у цій невидимій шаховій партії.
Генерал-майор Терновий не став витрачати час на заповнення електронних форм чи написання стандартних скарг до канцелярії. Він зробив один-єдиний телефонний дзвінок по зашифрованій лінії. Це був дзвінок із тих, на які відповідають навіть посеред ночі, після першого ж гудка.
— Катерино, мені потрібна вся їхня історія. Кожна закрита дисциплінарна справа. Кожен рапорт. Абсолютно все, що стосується цього екіпажу та їхнього керівництва, — жорстко промовив Терновий.
Вже за кілька годин за роботу взялася майор юстиції Катерина Власенко. Блискучий військовий адвокат, вона мала репутацію “хижака” в залах суду. За плечима Катерини були роки успішного руйнування корупційних схем у тилових відомствах. Вона була з тієї рідкісної категорії фахівців, які не просто виграють справи — вони методично випалюють опонентів дотла.
— Пане генерале, це трохи виходить за межі нашої стандартної військової юрисдикції, — зауважила Власенко, переглядаючи первинні дані у своєму кабінеті. — Зазвичай міською поліцією займаються цивільні державні бюро.
— Я і не збираюся діяти винятково через формальні канали, майоре. Я хочу зібрати на них повне досьє. Жоден їхній скелет не має залишитися в шафі. Вони обрали не ту людину для своїх розваг.
— Вас зрозуміла. Запускаю процес негайно.
На п’ятий день Власенко розіслала десятки офіційних адвокатських запитів. Вона вимагала надати доступ до бази скарг Головного управління міської поліції, вилучити оригінали записів із нагрудних бодікамер патрульних за той вечір, а також розкрити матеріали внутрішнього листування щодо сержанта Павла Кривди. Згідно з українським законодавством, державна структура мала п’ять робочих днів на надання відповіді.
Проте на восьмий день Катерина отримала документ, який суперечив будь-якій правовій логіці. Це був сухий канцелярський відпис: «У наданні інформації відмовлено. Причина: триває внутрішнє службове розслідування, що тимчасово унеможливлює розголошення будь-яких матеріалів».
— Це абсолютно незаконна відмова, — категорично заявила Катерина того ж вечора, звітуючи Терновому. — Наявність їхньої внутрішньої перевірки не дає їм права блокувати мої адвокатські запити щодо відео з бодікамер.
— Хто підписав цю відмову? — спокійно запитав генерал.
— У тому й річ. Підпис у самому низу належить начальнику міського управління, полковнику Тарасу Лимарю. Посадовець такого високого рангу ніколи особисто не опрацьовує рутинні запити щодо дрібних інцидентів на вокзалі. Для цього є цілі відділи клерків.
— Це означає, що вищий ешелон вже включився в гру. Вони свідомо прикривають спину звичайного сержанта.
Дванадцятий день різко змінив правила гри для обох сторін.
Відео, які зняли на телефони випадкові перехожі на львівському вокзалі, нарешті прорвали інформаційну греблю. Хтось анонімно завантажив їх у найбільші міські пабліки та популярні відеоплатформи. Картинка була змонтована з трьох різних ракурсів від трьох незалежних свідків.
Кадри поширювалися мережею зі швидкістю лісової пожежі. За першу добу інцидент зібрав мільйони переглядів і тисячі репостів. Відео не потребувало жодних додаткових коментарів: виснажений український солдат у пікселі стоїть на колінах; його обличчя грубо втиснуте у мармур; троє копів відверто знущаються, а один із них чавить важким черевиком дитячу іграшку. І головна інтрига для глядачів — невідомий чоловік із крижаним поглядом, який мовчки стоїть у них за спинами, а потім змушує систему зламатися одним лише словом.
Коментарі під публікаціями вибухали гнівом:
«Цей хлопець втрачав здоров’я на передовій, щоб ми могли спокійно пити каву в тилу, і ось так його зустрічає рідне місто?!»
«Хто цей сивий чоловік у цивільному? Він стояв там весь час, а ці самовпевнені бовдури навіть не озиралися!»
«Обличчя незнайомця, коли він каже “Це мій боєць”… Аж мурашки по шкірі!»
Хештег #СвавілляУЛьвові тримався в українських трендах майже добу. Відео зберегли у ветеранських чатах та архівах правозахисних організацій. Видалити це з інтернету було вже неможливо.